Дев’ять запитань, десятки науковців, кілька хвилин, щоб краще дізнатися про сферу кожного. Разом із видавництвом «Віхола» ми створили рубрику, яка дозволить більше дізнатися про те, чим займаються українські вчені, хто їх надихає та дивує. Сьогодні говоримо з радіобіологинями Оленою Паренюк та Катериною Шавановою, авторками книжки «Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі».
Коли ви називаєте свою професію, як її найчастіше уявляють люди?
Олена: Я точно знаю, що з назви ніхто не зрозуміє, що я там роблю, тому відразу кажу: «Я науковець, вивчаю, як радіація впливає на живі організми. Так, у Чорнобилі. Ні, з людьми не працюю». Д – досвід 🙂
Але, звичайно ж, відразу питають про двоголових корів, собак-мутантів і персонажів з відомої гри S.T.A.L.K.E.R.
Катерина: Я зазвичай відповідаю про свою професію: «Яжбіолог». Бо це тільки так коротко можна описати все те, чим я займаюся на роботі. І тут люди уявляють ду-у-у-уже різне: в лабораторії з піпеткою, в полі з лопатою, з учнями в школі, в протигазі в Чорнобилі…
Що ви робите насправді?
Олена: Приблизно те саме й робимо – вивчаємо, як впливають різні види радіації на різні види мікроорганізмів. Пишемо проєкти, намагаємося не втрачати оптимізму і долати бюрократичні перепони. Книгу пишемо.
Катерина: Це і роблю, але 80% часу сиджу за ноутбуком. І лежу 🙂
Ваш улюблений профільний фейк чи теорія змови.
Олена: О-о-о-о! У нас в книзі прямо величенький розділ цьому присвячений! Я полюбляю червоне вино, тому люблю фейк щодо того, що воно допомагає виводити радіацію. Насправді ж – ні, не допомагає. Так, алкоголь є антиоксидантом і може захистити клітини від згубної дії вторинних метаболітів, що виникають внаслідок дії опромінення, але для цього концентрація алкоголю в кожній клітині повинна настільки підвищитись, що це просто вбило б нашу печінку.
Ще люблю історію, що радіація «світиться». Насправді ж в тому й полягає основна біда з детекцією радіації, що її не можна ні бачити, ні чути, ні відчути на смак. Думаю, виникнення фейку пов’язане з тим, що є таке Черенковське випромінювання: частинка рухається у прозорому середовищі зі швидкістю, більшою за швидкість світла, і випромінює електромагнітні хвилі. Але побачити таке в звичайному житті неможливо, якщо ти тільки не фізик-ядерник.
Катерина: Про мутантів у Зоні! і мені завжди складно відповідати. Бо мутації є у всіх живих організмів: нейтральні, позитивні і негативні. Це нормальний природний процес. Тому всі ми трохи мутанти. Але ж люди уявляють двоголових вовків і всяке таке. Такого в Зоні немає.
Питання у вашій царині, на яке наука досі не має відповіді, але вам би дуже хотілося, щоб це вирішилося ще за нашого життя.
Олена: Це, звичайно ж, «малі дози»! Скільки списів після Чорнобиля зламано об цю тему! Скільки суперечок і досі точиться! Є два твердження. Перше – радіація має безпорогову дію, отже будь-яка додаткова доза опромінення шкідлива для організму. І друге, що було сформульоване десь у середині минулого століття – існують порогові і безпорогові ефекти від дії радіації. Отже, якщо доза менша за певний «поріг», то організм її просто не помічає.
А тепер стежте за руками. У нашому тілі кожну хвилину, кожну секунду в якійсь клітині щось ламається. Тому й відбуваються процеси ремонту, клітинної репарації. Цим процесам не дуже важливо, що стало причиною поломки. Вони ремонтують, якщо вистачає енергії і поживних речовин (саме тому, до речі, кажуть, що найкращий захист від радіації – свинцевий екран, міцний сон і здорове харчування).
І ось тіло піддане дії іонізуючого опромінення в маленькій дозі, з невеликою щільністю потоку. Репараційний потенціал клітин високий, все ремонтується вчасно, ефектів для здоров’я немає. Якщо доза підвищується, репарації не вистачає ресурсів, і вона латає дірки швидко, але з помилками – так частота виникнення мутацій збільшується. Але маніфестуються вони чи ні, буде ясно при діленні клітини. Ще збільшуємо дозу – і клітина вже не встигає все латати вчасно, тому втрачає свої функції або помирає, організм вмикає процеси репопуляції (тобто спрямовує більше стовбурових клітин у вражену тканину) або компенсації (коли «розкидає» функції клітин, що не працюють, на тих, хто ще може, – як на роботі, коли одна людина на лікарняному і решта колективу бере на себе її роботу).
І ось питання, до спільної відповіді на яке наша спільнота все ніяк не може прийти: чи шкодить це все-таки організму в тих малих дозах, коли він ще може впоратися завдяки своєму репараційному потенціалу? Чи це можна нівелювати, якщо порівнювати з рештою шкодочинних факторів?
Міжнародні організації дмухають на воду і хочуть бути впевненими на всі 100%, тому офіційне формулювання зараз звучить так: «Не існує нешкідливих доз радіації».
Катерина: Мене зачаровує сучасна наука зокрема і тим, що дає відповіді на питання, яких ще навіть не було декілька років тому. З особливою цікавістю я зараз спостерігаю за дослідженнями мікробіомів, взаємодією господар-мікробіом, холобіонти.
Праці якого/якої науковця/виці вас вражає чи надихає? Чому?
Олена: Мене надихають праці Тетяни Іванівни Тугай. Вона та її наукова керівниця Неллі Жданова були першими мікробіологами, які дослідили мікробіоту (у їхньому випадку це були мікроміцети) всередині зруйнованого реактора. Вони працювали на початку 90-х років, доволі швидко після аварії на АЕС. І уявляєте, яку хоробрість, який ентузіазм треба було мати, аби, будучи молодими жінками, потрапити у зону відчуження, проводити там дослідження і не боятись радіації!
Катерина: Марія Склодовська-Кюрі. Може, це й банально, але масштаб особистості і досягнень такий, що неможливо не згадати. Я надихалася нею ще до того як зацікавилася радіобіологією 🙂 Але найбільше надихають живі жінки в науці, які працюють поруч. Знайте, ви всі неймовірні!
Яке найдивніше/найбезглуздіше відкриття у вашій сфері? Чи є у вас улюблені кейси з Іґнобелівської премії?
Олена: І Чорнобиль, і Фукусіма відучили нас ставитись несерйозно до нашої науки. Зазвичай все, що відкривають, йде на користь. Є, скажімо, цікаві підходи до радіаційної безпеки. Наприклад, є такі радіопротектори (речовини, що захищають від дії радіації), які збільшують дозу, за отримання якої людина може далі функціонувати, більше ніж удвічі. Лише одна проблема: це, в принципі, отрута і людина, що прийняла такий радіопротектор, надалі може мати серйозні проблеми з нирками або печінкою. Такі сполуки не безглузді – їх розробляли військові у часи, коли перша асоціація зі словом «атомка» була не АЕС, а ядерна зброя, і важливим було мати солдат, що можуть у будь-якому разі виконати «бойове завдання».
Катерина: Мій улюблений кейс з Іґнобелівської премії, без сумніву, – бюстгальтер-респіратор з 2009 року. Його розробниця Олена Боднар родом з України, і надихнулася вона аварією на Чорнобильській АЕС. А зараз цей кейс не здається вже таким безглуздим і смішним.
Що найбільше дратує вас у щоденній роботі?
Олена: Зневіра колег. Ну й бюрократія, куди ж без неї.
Катерина: Люди.
Що найбільше подобається вам у щоденній роботі?
Олена: Коли ми розповідаємо про свою роботу, люди думають, що ми натхненно брешемо. Але ж все правда. Вся ця можливість щось змінювати, дізнаватись щось нове, спілкуватись із надзвичайно цікавими людьми – це ж так круто!
Катерина: Люди.
Які книжки ви б порадили прочитати, аби люди краще почали розуміти, що ви досліджуєте?
Олена: Шкільний курс фізики і шкільний курс біології. Ще книгу «Зубр» Данила Граніна, про життя Миколи Володимировича Тімофєєва-Ресовського, одного з засновників радіобіології.
Катерина: Ті, що надихнули мене свого часу:«Білі одежі» Володимира Дудинцева та «Подвійна спіраль» Джеймса Вотсона. Вони про роботу вчених-генетиків середини ХХ сторіччя. Про людей в науці, їхні буденні справи і наукові відкриття. І про разючу різницю СРСР та західного світу.
А загалом зараз дуже багато якісного наукпопу на майже будь-який рівень розуміння і не лише англійською, на щастя. І шкільний курс біології дуже помічний. А також, звичайно, нашу книжку 🙂
