Маріонеткова рапсодія. Успішне відродження чеської мови. Уривок з книжки «Останнє слово»

Що такого особливого в наші дні може запропонувати гостям Прага в листопаді, коли місто огорнуте серпанком осінньої іпохондрії, а небо над ним ховається за важкими сірими хмарами? Ну, неквапливо прогуляєшся біля Празького граду, погодуєш гарбузовим насінням лебедів, які сідають відпочити на береги Влтави, а як почне накрапати дощик, то сховаєшся в кав’ярні з філіжанкою запашної кави чи гарячого глінтвейну. Романтично, але банально. От листопад 1620 р. мав дещо справді особливе для празьких відвідувачів, зокрема представників католицьких військ Габсбургів, які вдень 8 листопада атакували протестантські війська чехів біля пагорба Біла Гора, розташованого на південно-західній околиці міста.

Нам невідомо, чи мав час думати про своє існування пан Рене Декарт, який брав участь в атаці на чехів у Білогірській битві, натомість ми знаємо, чим вона завершилася. Протестанти, які вибрали наче непогану місцину для оборони, мали проблему з ефективним управлінням і координацією, тому були розбиті військами імператора Фердинанда II і, втративши кілька тисяч солдатів, капітулювали. Наслідки для чехів, яких здебільшого представляли богемці, виявилися очікувано трагічними.

Битва на Білій Горі на картині фламандця Пітера Снаєрса

Король Богемії Фрідріх V, якого прозвали Зимовим, бо він устиг покоролювати лише одну зиму, втік, а 27 провідників протестантського повстання були показово страчені на Староміській площі, про що сьогодні нам нагадують 27 білих хрестів, викладених на тротуарі. Чехів агресивно окатоличували, у протестантів конфісковували маєтки, а їх самих переслідували або виганяли з рідних місць. Та одним з найгірших наслідків програшу під Білою Горою стало те, що чеська мова (чеськ. čeština — чештіна) на довгі роки перетворилася на мову селянства, поступившись майже всіма своїми позиціями німецькій. Розумію, що в секції з успішними прикладами мовного відродження всі чекали на іврит, але на свої кілька сторінок заслуговує і випадок із чеською. Розберімося, як мові, що мала всі шанси зникнути, вдалося зрештою не сісти в Харонів човен і до чого тут ляльки.

Я, звісно, сильно спрощую, коли всі сумні наслідки для чеської мови і культури вішаю суто на програш у Білогірській битві, позаяк важливі події відбувалися і до, і після неї. Хоч це прозвучить і дивно, однак усе почалося з вікна, точніше з викидання з нього. Річ у тім, що ще за два з половиною роки до подій на Білій Горі стосунки між монархами з династії Габсбургів, з одного боку, і чеською шляхтою з місцевими заможними бюргерами — з іншого, були далекими від ідеальних. Суперечності мали і соціальне, і релігійне, й економічне підґрунтя. Чеські стани, які були, як правило, протестантами, вважали, що Габсбурги почали забагато собі дозволяти і забули про документ, який у 1609 р. підписав із богемцями імператор Рудольф II — Грамоту величності (чехи її називають Rudolfův majestát). Грамота багато в чому зрівняла у правах чехів-протестантів із католиками, що на деякий час заспокоїло Богемію. «Деякий час» доволі швидко завершився, бо замість Рудольфа володарювати прийшов його брат Матвій II, який перебував під потужним впливом католицької партії. Вплив був таким сильним, що в 1617 р. бездітний Матвій віддав Чехію у володіння короля Фердинанда Штирійського, ревного католика, який не терпів «єретиків».

Представники чеських станів відчули, що дорога звертає кудись не туди для них, зібралися і навіть написали листа імператорові Матвію II, у якому нагадали тому про грамоту Рудольфа. Однак у відповідь вони отримали незадоволення Габсбурга, його осуд і заборону збирати новий сейм. Чехи не образилися на монарха, бо подумали, що то, може, не Матвій їм відповів, а місцеві чиновники інтриги плетуть, і 23 травня 1618 р. прийшли поспілкуватися з імператорськими уповноваженими особами персонально. У результаті спілкування, яке, очевидно, минуло не надто вдало, з вікна королівського палацу на землю полетіли вельможі Вілем Славата, Ярослав із Мартініц та секретар Фабріціус. Попри падіння з висоти 15–20 м, усі вижили, але залишилися, напевно, дещо засмученими. Доволі комічна й навіть не дуже кривава як для тих часів подія мала кілька наслідків.

По-перше, секретар Фабріціус за свої страждання отримав титул барона і приставку Hochenfall (досл. «падіння з висоти»), по-друге, спілкування шляхти з імператорськими намісниками дістало красиву назву Другої празької дефенестрації (від лат. de fenestra — «з вікна»). Ну і по-третє, і це найважливіше, події 23 травня призвели до катастрофічних наслідків як для Чехії, так і для всієї Європи. З оптики наших днів ланцюжок простежується легко — дефенестрація стала причиною Повстання чеських станів (або Богемського повстання), яке технічно завершилося на Білій Горі, але все ж устигло запалити всеєвропейський конфлікт. Конфлікт, який назвуть Тридцятилітньою війною і який викосить мільйони людей у Європі, винищить купу міст, зруйнує економіку регіону й завершиться створенням славнозвісної Вестфальської системи міжнародних відносин. Габсбурги зрештою втратять колишній вплив на континенті, проте Чехії та чеської мови ці послаблення не стосуватимуться. Німецька поступово, але впевнено ставала для чехів мовою адміністрування, культури, освіти. Нею складали заяви до державних органів, розмовляла аристократія, писали книжки і наукові праці, викладали в навчальних закладах (німецька з часом витіснила й латину). Цьому сприяло як те, що на чеські землі приїжджали німецькі колоністи, так і те, що своя рідна чеська шляхта так радо онімечувалася, що дехто взагалі забував чеську мову. Хочеш мати зв’язки у Відні? Потрібна німецька. Хочеш, щоб тебе сприймали серйозно? Потрібна німецька. Зрештою не хочеш асоціюватися з тими селюками-чехами? Ну, ви зрозуміли. Це не означає, що до битви на Білій Горі ніхто із чехів не знав німецької, але після неї у чеської залишалося дедалі менше шансів зберегтися. Не дуже допомагали й деякі інші місіонери (окрім католицьких), які, бувало, знищували книжки й манускрипти, написані чеською, бо вважали їх єретичними.

Якщо книжки й манускрипти знищували, отже, було що знищувати, отже, чеською мовою перед тим послуговувалися, отже, варто і про це сказати. Звісно, точну дату появи чеської мови ніхто назвати не зможе, але ми знаємо, що з середини XII ст. з’являються чеські переклади окремих слів і висловів у латинських текстах. Для цього використовували латинку, до якої в XIII ст. почали додавати диграфи і триграфи — наприклад, сучасну «š» (ш) записували як «ss». Зокрема, перші кілька чеських речень згадано у засновницькій грамоті Літомержицького капітулу (чеськ. Zakládací listina litoměřické kapituly). У XIV ст. чеською вже писали адміністративні документи й літературні твори, при цьому письмова мова все ще істотно відрізнялася від усної. Активно використовували диграфи «ss», «rz», «zz», а літери «y» та «i» були взаємозамінними. Це нас приводить до XV ст., що стає свідком створення народної чеської мови, у якій з’являються розмовні елементи. Це також приводить нас до постаті Яна Гуса і реформи чеської орфографії.

Ви, напевно, помітили, що вище я назвав викидання з вікна імператорських людей Другою дефенестрацією, і запідозрили, що десь же мала бути перша. Ваша правда, витоки конфлікту між католиками і протестантами в Чехії варто шукати не в XVII ст. коло Білої Гори, а на 200 років раніше. 30 липня 1419 р. натовп увірвався до празької ратуші й повикидав з вікон суддю, бургомістра і ще з десяток членів міської ради, яких на землі дбайливо добивали. Причиною стало те, що містяни до ратуші прийшли з проханням звільнити своїх заарештованих напередодні друзів, а з вікон у них полетіло каміння. Ті, кого я назвав натовпом і містянами, насправді мали більш конкретну назву — «гусити», за іменем свого ідеолога, проповідника і мислителя Яна Гуса, якого спалили за чотири роки до того. За іменем Гуса назвуть і війни, які частково спровокувала страта проповідника, однак на повну силу вони розгорілися саме після Першої празької дефенестрації і тривали близько 15 років. 

Ян Гус викривав корупцію та лицемірство католицького духовенства, критикував продаж індульгенцій, вимагав реформ, висував претензії до папських декретів, за що його, власне, і викликали на Констанцький собор, надуривши Будапештським меморандумом гарантіями безпеки, і 6 липня 1415 р. спалили разом із його працями. Я радо про все це поговорив би з вами, якби не мовна тематика книжки, тож доведеться розповідати про доробок Гуса, який на його спалення (майже) не вплинув. Роль Яна Гуса в розвитку чеської мови можна розбити на два основних складники, які, проте, як на мене, поєднані одним — ідеєю інклюзивності й доступності. По-перше, Гус часто і вперто читав проповіді не латиною, а чеською мовою, щоб якомога більше чехів розуміли суть сказаного, і це, звісно, не могло подобатися церкві. По-друге, він провів доволі масштабну реформу чеської орфографії, що сильно її спростило і наблизило до простих людей, а це своєю чергою посприяло поширенню грамотності та зміцненню позицій чеської мови. Тут можна ще згадати фундаментальну працю про чеську орфографію «De orthographia bohemica» (досл. «Про богемську орфографію»), написану приблизно у 1410 р., авторство якої приписують Янові Гусу, однак сучасні дослідження змушують у ньому сумніватися.

Ян Гус

Сумніватися не доводиться в одному: Ян Гус і та людина, яка написала «De orthographia bohemica» (якщо це не був Гус, звісно), посприяли величезним змінам, з яких я виокремив би такі. До реформи приголосні ж, ч, ш позначалися групами літер (наприклад, як ми вже знаємо, ss для [ш]). Гус запропонував використовувати «punctus rotundus» — круглу крапку над літерою, яка із часом транс формувалася в сучасний діакритик «гачек» ( ˇ ), що позбавило чехів складних диграфів і триграфів (окрім хіба що ch, який існує і сьогодні та читається як х). Наприклад: ž замість zs, š замість ss, č замість cz, czz, chz, ch або ж ř, яка замінила собою низку страшних комбінацій — sr, rs, zr, rz, rrz, rzz, rzs, rzss. Для розрізнення довгих і коротких голос них була запроваджена коса риска над літерою («virgula gratilis») — акут, або, як називають її чехи, чарка, наприклад: á, í, ú, а також кроужек (°), наприклад, ů. Це не означає, що впровадження всіх змін було одномоментним (деякі диграфи за звичкою ще використовували навіть у XIX ст.), утім вони заклали основу сучасної чеської орфографії, що вплинуло і на інші мови, до речі. Скажімо, гачек із часом забрали собі хорвати з легкої руки Людовита Гая, а також литовці, латиші, словенці та ін.

Наступний період у житті чеської інколи називають гуманістичним — гуманізму вистачило на період від XVI ст. і аж до посилення німецької експансії на початку XVII ст. У цей час чештіна почувалася досить непогано, зокрема через поширення друкарства і діяльність громади Чеських братів (чеськ. Jednota bratrská) — християнського руху, що утворився з уламків гуситів. Чеські брати активно кодифікували мову — скажімо, запровадили двокрапку, крапку, знак оклику, знак питання.

Також оформилася відмінність між живими й неживими іменниками чоловічого роду. У цей самий проміжок часу, а саме наприкінці XVI ст., на чеську мову було виконано перший повний переклад Біблії (Кралицька Біблія — Bible kralická), що на довгий час став взірцем літературної письмової мови. Не вистачало тільки підручника, але у 1603 р. і це вирішилося — автором першої граматики став словацький математик і філолог Вавржинець Бенедикт із Нудожер.

Хорошого потрошку, тому повертаємося до початку XVII ст., коли Габсбурги остаточно взяли курс на придушення чеської. Навіть не віриться, що ще за пʼять років до Білої Гори, у 1615 р., чеський сейм спокійно ухвалював закон «Про збереження старочеської мови і навчання її» (чеськ. «O zachování starožitného jazyka českého a vzdělání jeho»), який, зокрема, передбачав, що нові поселенці на землях Чеської Корони мусили навчати своїх дітей чеської мови. А вже у 1627 р. імператор Фердинанд II проштовх нув «Оновлену земельну конституцію», яка фактично урівнювала на чеських землях німецьку й чеську мови.

Символічно, що того-таки року через релігійні переслідування до Речі Посполитої був змушений утекти видатний чеський педагог- гуманіст Ян Амос Коменський, який саме почав працювати над своєю «Дидактикою» чеською мовою. Символічно, бо з гуманізмом стосовно чеської справді було покінчено. Отже, сто з гаком років чеська перебувала в глибокій кризі, маргіналізована, дискредитована. Її викинули майже з усіх сфер — діловодства, науки, літератури, армії, освіти (хіба що місцями ще щось викладали чеською). Навіть торговці й ремісники, і ті говорили німецькою. Словом, німецька — для міста, чеська — для села. Та й навіть не чеська, а радше її різноманітні говірки. І якщо в Богемії вони не сильно відрізнялися одна від одної, то в Моравії ситуація була складнішою. На кінець XVIII ст. перед чеською маячила вельми реальна перспектива так і залишитися купкою діалектів, які не те що не матимуть літературного стандарту, а навіть банально письмової форми. Фактично надія залишалася тільки на те, що хтось візьме і штучно, синтетично відродить цю слов’янську мову. Надія не обманула.

До імператора Йосифа II чехи можуть ставитися по-різному. З одного боку, за його правління німецька стала офіційною мовою освіти в усіх закладах, окрім початкових шкіл. З іншого — саме йому треба завдячувати «Патентом про скасування кріпосного права», який побачив світ 1 листопада 1781 р. і виявився неймовірно важливим для реанімації чеської. Річ у тому, що звільнені від прямої залежності від панів чехи отримали змогу мандрувати країною без обмежень, а якщо бути точнішим — тепер могли із села поїхати до міста, узявши із собою рідну чеську мову. Так поступово в чеських містах формувалися дрібна буржуазія та інтелігенція, які чеською і думали, і розмовляли.

Уседозволеність імператора Йосифа ІІ зумовила те, що чеські інтелігенти почали спілкуватися між собою і раптом вирішили, що німецька — це добре, але чеську все-таки варто повернути із забуття. Власне, фундаментальний посібник із чеської граматики був написаний саме німецькою, автором став видатний чеський лінгвіст, батько славістики і провідний лідер Чеського національного відродження Йосеф Добровський, який, зокрема, розділив дієслова на класи. Також на початку XIX ст. вийшов п’ятитомний чесько- німецький словник Йосефа Юнгмана, іншого видатного діяча чеського відродження.

Усі ці письменники, поети, педагоги, історики, науковці започатковували гуртки, читацькі клуби і наукові товариства й дедалі частіше вже не просто обговорювали повернення чеської мови, а й формували прочеську політичну програму. Історик Франтішек Палацький, наприклад, запропонував ідею австрославізму — це коли імперія зберігається, але перетворюється на федерацію повноправних націй. Вибух невдоволення імперією був питанням часу, оскільки і в інших куточках Австрійської імперії не виявляли захвату від політики Відня (так звана Весна народів). Празьке повстання таки вибухнуло 12 червня 1848 р., однак за пʼять днів його придушили. Пізніше запропоновані австрійцями косметичні реформи не сильно задовольнили чехів, утім і відкату назад не було. Так, один з основних ідеологів австрославізму Франтішек Рігер після поразки повстанців поїхав з країни, але вже у 1858 р. повернувся і навіть став одним з ініціаторів та редакторів 11-томної чеської енциклопедії, він же створював і Національний театр.

Щодо відродження чеської, то воно рухалося наміченим курсом. Німецька, звісно, ще залишалася у вжитку, але її ставало дедалі менше, а чеської більше — навіть якщо для цього треба було вигадувати нові слова. На початку XX ст. були видані «Правила чеського правопису» Яна Гебауера, у яких він висвітлив основні правила морфології, а в 1920 р. чеська отримала офіційний статус, хоч і під назвою «чехословацька». Через шість років після цього було відкрито славнозвісний Празький лінгвістичний гурток, який став одним із центрів структурної лінгвістики. Можна було би подумати, що німецька окупація накине нову хвилю германізмів, але на диво цього не відбулося — Добровський, Юнгман і чехи загалом так гарно попрацювали над собою, що чеська вже мала певний імунітет. Ба більше — програш нацистів у Другій світовій і післявоєнне вигнання близько 3 млн чехословацьких німців фактично перетворили чеську мову на повноправного господаря на чеських землях. З усіх загроз перед чеською залишилися хіба що вливання російської лексики в період соціалістичної Чехословаччини й англіцизмів у 2000-ні та 2010-ті роки.

У відродження чеської мови був іще один асистент — німий. Якщо ви були в Празі, то точно бачили цих помічників у сувенірних крамничках, бо чехи й сьогодні дуже тепло до них ставляться. Я зараз говорю про ляльок-маріонеток, з якими виступали на вулицях чеських міст місцеві актори та ляльковики у XVII–XVIII ст. Річ у тому, що, попри засилля німецької у великих містах і депортацію чеської мови до села, Габсбурги дозволяли розмовляти чеською в публічних місцях лялькам. Ну, як лялькам — ляльководам. Звісно, не варто знецінювати титанічну працю авторів словників і енциклопедій, але факт залишається фактом: у найважчий період у своєму житті чеська мова лунала на вулицях саме з уст ляльок-маріонеток.

Празький ляльковод

Тут за логікою таких історій я мав би звернутися до статистики вживання чеської сьогодні та продемонструвати, як у неї все добре, як відродження вдалося. Я, звісно, скажу, що, за даними перепису 2021 р., 92,1% чехів (8 996 475 людей) назвали чеську своєю єдиною рідною мовою, але сильно занурюватися в це не бачу сенсу. Ви і так знаєте, що у чеської все чудово. Мені цікавіша інша цифра — у тому самому переписі аж 47,8% населення зауважили, що вони нерелігійні, у той час, як тільки 21% відніс себе до вірян, що робить Чехію однією з найбільш нерелігійних країн Європи. Важко сказати достеменно, проте щось мені підказує, що ті історичні гойдалки із церквою залишили певний осад у богемських серцях.

Коли у 1989 р. після Оксамитової революції чехи зі словаками позбулися соціалістичної корости, у їхніх стосунках постала дивна проблема, яка увійшла в історію під назвою Дефісна війна. Словаки почали наполягати на тому, що слово Československá має писатися через дефіс — Česko-Slovenská. Чехи щиро намагалися піти назустріч своїм словацьким друзям і пропонували різні варіанти, але зрештою обидва народи згадали, що між ними куди більше розбіжностей, ніж орфографічні знаки, і в 1993 р. розлучилися остаточно. Цей епізод, як на мене, прекрасно ілюструє статус чеської. Століттями розвитку цієї мови акомпанували спалювання її книжок, онімечення населення, викидання людей з вікон, а в наші дні з найдраматичнішого вона може похвалитися хіба що суперечкою зі словаками про риску. Коли твоя мова має проблеми такого рівня, їй точно нічого не загрожує.