Мільйони українців були вимушені переїхати в безпечніші міста чи держави: рідні та друзі часто опиняються у різних куточках України та світу, мають неоднакові умови, виклики та проблеми. Втративши звичне коло спілкування, ми часто почуваємося самотніми. До чого це може призвести?
Я зараз живу у Франції – через тиждень після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну я поїхала від своєї сім’ї. Наразі я, та багато з тих, хто теж поїхав, уже асимілювались до життя в іншій країні. Тепер я сама й здається, ніби я полишила свого чоловіка. І хоча ми щодня спілкуємося, бачимо одне одного, я часто відчуваю самотність і провину. Самотність – це те, що часто супроводжує людей, які були змушені тікати з рідних міст. Особливо це може стосуватися дітей, які не зовсім розуміють контекст переїзду й часто переживають культурний шок, втрату та стрес.
Міграція та стрес
З початку повномасштабної війни багато хто змінив своє місце проживання. В Україні – 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО) станом на вересень 2022 року, а в Європу виїхали1 7,8 мільйона українців (станом на початок грудня). За кордоном є багато програм допомоги біженцям. Проте один із факторів, на який не так часто звертають увагу, – це відчуття самотності. Багато сімей виїхали частково, багатьох розлучили обставини або смерть близьких людей, проте спочатку вирішують більш практичні питання. Проблеми, з якими зазвичай люди стикаються після прибуття – це, по-перше, складні з юридичної точки зору міграційні процеси, які шукачі притулку повинні пройти, щоб отримати статус біженця, а по-друге, величезні соціальні, культурні та мовні відмінності між місцем походження та новим середовищем 12.
Може здаватися, що ця тема не першочергова, проте самотність та соціальна ізоляція мають значний вплив на психологічний стан людини: окрім почуття провини вцілілого, самотність може впливати на те, як люди адаптуються у суспільстві, чи вдається їм пристосуватися до нових реалій та наскільки легко їм в разі необхідності звернутися по допомогу до інших.
Звісно, треба говорити про можливий розвиток посттравматичного синдрому який, на жаль, точно буде (впевнена, і вже є) в багатьох людей, які переживають наслідки війни. Попередні дослідження3,4 показали підвищення рівня ПТСР, депресії та тривоги серед біженців і дітей, яким довелося мігрувати з районів активних бойових дій в безпечне місце. Наприклад, ті, хто пережив війну в Боснії та Герцеговині, страждали від важкої травми навіть через 25 років5.
Значна кількість таких соціально-економічних факторів, як бідність, травматичний досвід, статус етнічної меншини можуть бути чинниками розвитку психічних захворювань6. Серед біженців, які мігрують до країн з високим рівнем доходу7, рівень ПТСР може бути у десять разів вищий, ніж у тих, хто мігрував всередині своєї країни. Проте треба бути обережними з цими даними, адже більшість досліджень проводять у країнах з високим рівнем доходу. Проте фінансова підтримка шукачів притулку зазвичай низька навіть у «заможних» країнах, і багато хто повідомляє про труднощі з доступом до послуг, на які вони мають законне право; країни з низьким і середнім рівнем доходу нерідко потрапляють у ситуації гуманітарної кризи. В умовах нестачі ресурсів багато хто повинен боротись за статус у суспільстві, боротись зі стигмою та дискримінацією.
Висока чутливість до стресу8 та тяжкий посттравматичний стресовий розлад9 пов’язаний з вищим рівнем самотності. Біженці загалом, і українські зокрема, є вразливими до соціальної ізоляції з огляду на виїзд зі своєї рідної країни й – часто – незнання мови в новій країні проживання. В одному невеликому якісному дослідженні10 (тобто провели інтерв’ю, а не опитування), жінки з дітьми, які емігрували, описували свій досвід у новій країні. З їхніх слів було зроблено висновок, що для них соціальна ізоляція – це втрата підтримки сім’ї та знайомих, соціальних та культурних зв’язків, а самотність – почуття, яке випливає з того, що це часто матері з обмеженою підтримкою в новій країні. Такі фактори, як міграційний статус, соціально-економічні обставини та мовні бар’єри сприяли соціальній ізоляції та самотності жінок і дітей. Жінки розповіли, що пандемія COVID-19 ще більше посилила їхній попередній досвід соціальної ізоляції та самотності. Досвід матерів вплинув на їхнє емоційне та психічне здоров’я.
Ба більше, у 2014 році дослідники виявили11, що попри те, що причини переїзду до Великобританії в них були різні, 58% мігрантів і біженців, які взяли участь у дослідженні, назвали самотність та ізоляцію найбільшою проблемою для себе в Лондоні. Існує стійкий зв’язок12,13 між самотністю та труднощами мігрантів, яка, своєю чергою, впливає на якість життя. Іншими словами, вищий рівень суб’єктивної задоволеності життям передбачає нижчий рівень самотності. Крім того, самотність негативно корелює з об’єктивними показниками якості життя (тобто що більша самотність, то нижча якість життя). Якість життя вимірюється певними стандартами, а задоволеність – це прийняття незалежно від стандарту, суб’єктивне сприйняття.
Соціальна ізоляція та самотність
Існує кілька визначень самотності, однак здебільшого цей термін використовується для опису відчуття самотності та ізоляції, не обов’язково стану самотності14. Це означає, що різниця між соціальною ізоляцією та самотністю полягає в сприйнятті ізоляції, а не в самій ізоляції. Одна людина може бути задоволеною і не почуватися самотньою навіть за невеликої кількості соціальних зв’язків, тоді як інша може мати багато друзів, веселу компанію, проте все одно почувати себе на самоті. Крім того, стан самотності зазвичай не розглядається як негативний, тоді як почуття самотності – так15.
Важливо також зазначити, що індивідуальний досвід і звички сприйняття самотності можуть відрізнятися, зокрема через культурні відмінності16. Якщо ширше, то самотність виникає, коли стосунки людей не можуть задовольнити їхні індивідуальні та культурні потреби, очікування чи бажання щодо стосунків. Одна людина може відчувати себе самотньою через відсутність романтичного партнера, тоді як інша в тій самій ситуації може зовсім не почуватися самотньою.
Дослідники та теоретики досі сперечаються щодо типів самотності. Я наводжу тут ті, які здебільшого вживають в літературі:
– Ситуаційна самотність17 є тимчасовою і часто виникає як реакція на певні події. Наприклад, такий тип самотності ми відчуваємо після припинення певних стосунків або після сварки з коханою людиною. Такі речі ніби віддаляють нас одне від одного, вони спричинені непорозумінням, розбитим серцем.
– Емоційна самотність18 виникає через відсутність близьких, інтимних стосунків. Напевно, цей тип самотності наразі один з найсуттєвіших у переживаннях як біженців, так і їхніх близьких, які залишилися в Україні.
– Соціальна самотність19 виникає через відсутність соціальної мережі чи інших людей, з якими можна провести час (наприклад, друзів або спільноти). Цей тип також буде доволі значущим в ситуації, що наразі склалася. Багато хто поїхав, хтось пішов на фронт, хтось залишився у своєму місті. Компанії розпадаються, люди втрачають близькі стосунки з тими, хто був у їхньому колі до початку повномасштабної війни.
– Екзистенційна самотність20 є результатом усвідомлення того, що люди рухаються від народження до смерті самі, не знаючи, чи справді їхній досвід поділяють інші. Контекст війни робить наші екзистенційні думки ще більш відчутними. Ми стикаємося з новинами про смерть щодня, тому з’являються важкі думки про наше життя після смерті, час її настання тощо. Їх важливо обговорювати з кимось, адже екзистенційна криза може слугувати доволі серйозною загрозою психологічній стабільності. У кожного своє розуміння смерті, тому екзистенційні переживання можуть теж розрізнятись. Проте ми можемо почувати себе самотньо у своєму страху або в усвідомленні неминучості (самотньої) смерті й порожнечі.
Як можна побачити, багато українців опилинилися в ситуації, за якої багато хто (як біженці, так і ті, хто в Україні) може почуватися самотньо, і навіть по-різному самотньо. З еволюційної точки зору, самотність – вираження страху залишитися без соціального кола21. Ми еволюціонували як соціальний вид, і наше виживання залежало від належності до спільноти. Зокрема, самотність спонукає людей переконатися, що вони мають соціальні стосунки «високої якості»22, оскільки соціальна ізоляція ставить під загрозу ймовірність виживання. Тому якщо ви ходите до психотерапевтів, вони з великою ймовірністю запитають, чи є у вас хтось, з ким можна розділити смуток, зателефонувати в критичній ситуації або просто поговорити й провести час. Нам необхідне якісне спілкування для підтримки свого психічного стану. Коли навколо коїться безлад, хаос, повне нерозуміння майбутнього, нам потрібна поряд людина, яка допоможе морально. Я вже не кажу про те, що на курсах виживання в міських умовах під час війни завжди радять знайомитися зі своїми сусідами, мати непогане соціальне коло. Це необхідно для виживання, адже майже завжди розподіл ресурсів, навичок та взаємопідтримка будуть кориснішими, аніж спроба вижити самому. Проте є категорія людей, яка не завжди спроможна з легкістю будувати соціальні стосунки в нових умовах.
Діти-біженці особливо вразливі до відчуття самотності
Звісно, одна з найвразливіших груп – це діти. З огляду на те, що вони повинні адаптуватися до зовсім нових реалій, можна лише теоретизувати, наскільки сильним буде вплив цієї війни на неповнолітніх українців. У дітей, які пережили наслідки війни в Сирії, були достатньо високі показники депресії та відчуття самотності – особливо серед тих, хто був безпосередньо свідком наслідків руйнувань. У різних дослідженнях рівень депресії коливався в межах 42–49%23,24 Метааналіз досліджень показав, що в середньому частота депресії становила 44%, а частота стану тривожності – 40%. Так, суданські студентки, які були свідками війни в Дарфурі25, добре пам’ятали свій досвід через три роки після завершення війни й навіть тоді демонстрували горе, смуток, занепокоєння та надмірне почуття провини. Безперечно, є дослідження, які показують кореляцію між відчуттям самотності та депресією26,27. Ба більше, ми знаємо, що коли людина в депресії, вона з меншою ймовірність буде прагнути соціальних стосунків, особливо нових.
Численні дослідження, проведені серед підлітків, показали, що рівень самотності в підлітковому віці є вищим порівняно з іншими періодами життя28. Зі збільшенням кількості близьких друзів очікується, що рівень самотності серед підлітків зменшиться. Проте проблеми, які виникають у період статевого дозрівання, призводять до того, що підлітки, які вважають, що їх ніхто не розуміє, відчувають самотність, що може спричинити депресію. Однією зі змінних, яка використовується для пояснення впливу самотності на депресію, є відчуття причетності до групи, яка розділяє ті самі цінності29. Якщо проаналізувати ці дані й припустити, що підліткам і так доволі важко встановлювати соціальні контакти, то можна зробити висновок, що для дітей, які не розмовляють мовою тієї країни, в котрій проживають, цей процес ускладнюється ще більше, адже знайти групу людей, які дійсно зрозуміють, доволі складно. Тому діти можуть самоізолюватись і відсторонитися від своїх ровесників у школі, наприклад. До того ж діти раптово мають зануритись в нову систему освіти30. Дискримінація, яку можуть відчути на собі шукачі притулку, також не є рідкістю.
Проте в літературі небагато досліджень про ситуації самотності дітей-біженців або мігрантів. Серед дітей-біженців з Сирії приблизно 25% мали високі показники самотності, а 26% говорили про те, що вони здебільшого проводять час на самоті. Діти з України31, підозрюю, теж мають проблеми зі спілкуванням, особливо якщо в них немає можливості говорити з іншими дітьми з України, які пережили схожий досвід, розмовляють тією самою мовою та мають той самий культурний код.
Симптоми психологічного стресу можуть з’явитися навіть через десятиліття після війни. Дослідження хорватських дітей32 показало, що 10% дітей мали важкі симптоми посттравматичного стресу.
Тож можу сказати, що молоді українці, які пережили травматичний досвід і, можливо, розлучилися зі своїми батьками, дуже потребуватимуть психологічної та соціальної підтримки. Серед молоді, яка пережила шість або більше несприятливих подій, тривалість життя скоротилася до 20 років. У контексті війни, звісно, можна очікувати, що травматичний досвід українських дітей матиме вплив на їхнє фізичне та психічне здоров’я.
Гіпотеза буферизації стресу34
Однією з найважливіших відомих моделей, яка пояснює, як ми можемо протистояти стресу, є гіпотеза буферизації стресу35. Вона передбачає, що соціальна підтримка та інтеграція в соціальну мережу «захищає людей від потенційно патогенного впливу стресових подій». Згідно з теорією, ті, в кого низький рівень соціальної підтримки, будуть більш схильні мати нестабільний психологічний стан. Так, дослідження 1975 року продемонструвало36, що ті жінки, які пережили стрес та мали партнера, з яким вони могли поговорити про це, мали нижчий рівень . Підтримка друзів, партнера може позитивно вплинути на здатність людини впоратися з наслідками стресових подій. Тому можна сказати, що підтримка соціального кола має важливе значення в житті людини. Іноді ми думаємо, що наші проблеми нікому не потрібні, що ми можемо з ними впоратись самостійно. Проте це здебільшого не так. Майже всі люди потребують соціуму, підтримки. Тому, просити про допомогу, говорити з іншими, намагатись інтегруватися в нову культуру, хоча це й буває складно, є частиною .
Чому це питання важливе
Наразі в багатьох країнах Європи є інтервенції, спрямовані на те, аби знизити рівень самотності. На жаль, поки що я не бачу масштабних інтервенцій для допомоги мігрантам та біженцям, хоча впевнена, що в майбутньому такі програми будуть. Самотність є однією з проблем, на яку звертають увагу спеціалісти з громадського здоров’я. Так, наприклад, голова Офіцерського корпусу охорони здоров’я США говорить37 про епідемію самотності та необхідність працювати в напрямку її подолання. ВООЗ38 має ініціативу щодо подолання соціальної ізоляції та самотності в людей старшого віку. Європейська комісія порушує39 це питання. Вони навіть створили40 базу даних інтервенцій, спрямованих на подолання самотності, яка постійно поповнюється новими дослідженнями та ініціативами. Найвідоміша кампанія41 з подолання самотності У Великобританії ставить собі за мету об’єднувати людей усіх вікових груп задля вирішення цієї проблеми.
Самотність має вплив на розвиток депресії, що пов’язано з ранньою смертністю42. Дослідження вказують43 на те, що вплив незадовільного рівня соціальних відносин на ризик смерті можна порівняти з добре встановленими факторами, як-от куріння та вживання алкоголю, і навіть перевищує вплив, скажімо, недостатньої фізичної активності. Тому маю думку, що самотність має розглядатись як одна з важливих проблем громадського здоров’я і в Україні.
Самотнім може почуватись будь-хто, будь-де. Незалежно від кількості друзів, близьких та знайомих. І це нормально в ситуації розлуки, коли постійно треба непокоїтися про власне життя, його сенс, виживання. Проте важливо просити про допомогу, говорити про свої почуття. Ба більше, пам’ятати, що почуття самотності, смутку та навіть розпачу ми всі можемо відчувати час від часу, і це теж нормально. «Негативні» емоції та почуття – це теж частина нашого життя. Головне – не забувати про те, що завжди є хтось, кому не байдуже. Це може бути навіть психотерапевт. Також дослідження демонструють44,45, що інтервенції та терапія, спрямовані на подолання самотності, справді покращують життя, знижують рівні депресії та тривоги, тому я за те, аби не забувати про цей важливий аспект, на який ми часто не звертаємо уваги.
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
