Що ви відчули зранку 24 лютого? Я – страх. Ще до того, як дізналась про війну. Дзвінок від мами о п’ятій ранку не віщує нічого доброго. Чому страх виникає так миттєво? Які механізми запускає організм у небезпечних ситуаціях і для чого вони нам?
Що таке страх?
Світ ніколи не був спокійним. Небезпека чатувала всюди: гострила пазурі в лісових хащах і зміями звивалась у високих травах. Виживати кожен вчився по-різному: хтось маскувався, хтось швидко бігав, хтось атакував, виділяв отруту, нарощував колючки, видавав себе за хижака. Проте, крім різноманітних механізмів пристосування, у живих істот виник ще один корисний інструмент для виживання – страх.
Страх – це емоційний стан, який виникає в небезпечних ситуаціях. Він є базовою функцією, яка допомагала вижити первісним людям, коли вони стикались з хижаком чи, скажімо, пожежею. Страх дозволяв вчасно помітити і миттєво відреагувати на небезпеку – оцінити ситуацію і діяти відповідно: втекти, завмерти чи вступити в бій1.
У сучасному світі стало набагато безпечніше, тому іноді люди схильні думати, що основне завдання страху відійшло на другий план. Навіть зараз, в умовах війни, страх може видаватися радше ворогом, ніж союзником: нібито зберігати холоднокровність і сміливість розумніше, ніж здригатися щоразу, як проїжджає вантажівка чи падає щось у сусідів за стіною. Буває, що боятися навіть соромно. Проте епічна спокійна хода з вибухами за спиною красива лише в американських бойовиках, і уявлення про страх як про негативну емоцію досить упереджені. Насправді страх – дуже корисна функція організму. Чому? Зрозуміти це допоможе його біологічна сторона.
Фізіологія страху
Уявіть: ви самі вдома, і на кухні щось добряче грюкнуло. Ваш кіт солодко дрімає на ліжку, а хвилину тому була ненависна повітряна тривога. Минуло кілька секунд, поки ви зрозуміли, що це просто вітер різко відчинив вікно – зовсім не ракета, але серце вже шалено калатає. Що відбулося в організмі?
Інформація про підозрілий звук за частки секунди через передається в , саме тут і народжується страх. Мигдалеподібне тіло, або мигдалина – це маленька і древня ділянка мозку, яка відповідає за емоції. Латеральне ядро мигдалини приймає інформацію, а центральне ядро передає команди, що робити далі. Саме мигдалина вирішує, що вдома нікого нема, припускає найжахливіші сценарії (як-от ракета) і надсилає термінові телеграми далі.
надсилає сигнал від мигдалини наднирникам, і в кров викидається адреналін та норадреналін, які приводять тіло в повну бойову готовність: кров прибуває до мозку і легень, виступає піт, дихання стає частішим, розширюються зіниці, у кров викидається величезна кількість глюкози, а травлення сповільнюється (звісно, яке травлення, коли життя в небезпеці!). Водночас залежно від ситуації може викликати реакцію бігти, боротися чи завмерти.
Реакція завмирання здається нам дивною, адже якщо назустріч мчить вантажівка, найдурніше, що можна зробити – застигнути посеред дороги. Проте мозок вважає по-іншому. Така реакція сформувалась задовго до появи вантажівок, і завмерти, коли помітив хижака, досить розважливо – він може просто не помітити вас, а це набагато краще, ніж витрачати колосальну кількість енергії на втечу.
На цей етап активації симпатичної нервової системи неможливо вплинути свідомо, оскільки вона абсолютно автономна. Тобто мозок ситуативно вирішує, як краще діяти в конкретному випадку, і ця первинна реакція мало залежить від нашого свідомого вибору, навіть якщо ми розуміємо, що від вантажівки краще втекти, а друзів-пранкерів не калічити. Далі віддає наказ про секрецію кортизолу – гормону, який при короткочасних стресових ситуаціях сприяє викиду енергії, а якщо небезпека триватиме довго – допомагає її більше запасати. (Детальніше про це тут.)
Крім мигдалеподібного тіла, таламус надсилає інформацію і в , де вона інтерпретується для отримання повної картини. Сенсорна кора намагається проаналізувати всі варіанти і не панікувати раніше, ніж потрібно. Вона розглядає всі можливі джерела звуку і передає інформацію в . Він засипає пошукову систему пам’яті питаннями: «Чи траплялось таке раніше і що тоді було джерелом звуку?», «Чи була це ракета?», «На вулиці вітряно, можливо, це гілка стукає у вікно?», «А ми взагалі зачинили вікно?». Гіпокамп аналізує ситуацію і робить висновок, що це просто грюкнуло відчинене вікно, він же і дає мигдалині сигнал «Без паніки!».
Звук на кухні – сенсорний стимул, який миттєво передався двома шляхами: один – до центру паніки, інший – до центру аналізу ситуації. Так як другий шлях довший, ми вже встигли злякатись і підготувати свій організм до небезпеки. Може здатися, що такий фальстарт – зовсім некорисна штука, але якби ситуація була справді загрозливою, ми змогли б вчасно і без зайвих вагань відреагувати і вижити. Погодьтесь, значно краще бути готовими до всього, навіть якщо іноді це спричиняє невеликі незручності2,3.
Скоріше друг, ніж ворог
Оскільки страх виникає, щоб максимально збільшити наші шанси на виживання, недооцінювати його несправедливо. Спробуйте уявити абсолютно безстрашну людину. Малоймовірно, що вона заведе вдома отруйних змій і навряд чи перебігатиме дорогу задля розваги. Проте така людина погано реагуватиме на небезпечні ситуації і не буде уникати їх повторення. Важко уявити, як це відбувається в реальному житті, але ще важче повірити, що такі люди існують.
Якщо уражена мигдалина, у людини може виникати хвороба Урбаха-Віте. Це рідкісне генетичне захворювання, яке викликає повну відсутність емоції страху, а також неспроможність розпізнавати її в інших людей. За всю історію описано лише 300 таких випадків. За однією такою пацієнткою вчені спостерігають вже 25 років і не припиняють дивуватись. Імені жінки, звісно, не розкривають, відомі лише її ініціали. S.M. живе у неблагополучному районі США, і вона чудово розуміє, що це не найкраще місце. Тут їй неодноразово погрожували, а одного разу ледь не вбили. Про цей випадок вона розповідає цілком спокійно, ніби йдеться про прогулянку парком. Грабіжник приставив ножа до її горла і вимагав гаманця. На погрозу вбити вона без жодної емоції на обличчі відповіла, що переслідуватиме злочинця після смерті. Отут лячно вже стало грабіжнику. Він кинувся навтьоки, а жінка спокійнісінько повернулась додому. Вона навіть не стала змінювати маршрут і час нічних прогулянок! Проте такий щасливий збіг обставин – це радше виняток, і регулярно потрапляючи в небезпечні ситуації, людина може постраждати від них. У S.M. немає проблем з пам’яттю чи розумовими здібностями. Вона чудово розуміє, що могла загинути, просто це не викликає в неї жодних емоцій. Після цього випадку вчені втратили надію злякати жінку банальними фільмами жахів, проте далі спостерігають за цим жахливо цікавим випадком4,5.
Цікаво, що таку безстрашність навчилися використовувати паразити Toxoplasma gondii, основним господарем яких є коти, а проміжним – миші. Щоб потрапити в організм основного господаря, вони навчились «вимикати» відчуття страху у мишей, при цьому мишки ставали більш допитливими у вивченні навколишнього світу: вони не тільки не уникали запаху котів, а й частіше залишались на незахищеній відкритій місцевості та більш охоче вивчали нові предмети6,7. Очевидно, що такі сміливці частіше потраплятимуть в лапи хижаків. Люди, до речі, теж страждають від цього паразита. За останніми оцінками, 30–60% людей у світі хворіють токсоплазмозом. І хоча пряму небезпеку ця хвороба становить лише для вагітних та людей з ослабленою імунною системою, токсоплазма може впливати на нашу поведінку так само як і на мишей – люди більш схильні до ризику. Дослідження 2002 року показало, що люди з токсоплазмозом частіше потрапляють в ДТП, якщо порівнювати зі здоровими людьми з тієї самої місцевості8.
Якби ми всі були абсолютно безстрашними, ми б не ховались в укриттях. І це не проста байдужість чи втома від постійних повітряних тривог – ми б не могли оцінити реального ризику та його наслідків. Ще гірше, ми б не турбувалися про безпеку наших дітей та рідних, не могли б розпізнавати, коли вони налякані, і надавати їм підтримку. Відсутність страху може наражати нас на небезпечні ситуації і не дозволятиме робити адекватні висновки, щоб надалі уникати їх повторення. Тому страх, якщо він викликаний справді небезпечними факторами – скоріше друг, ніж ворог. Хоча в кожної медалі дві сторони.
Сполоханий заєць і пенька боїться. Які страхи заважають нам жити
Для виживання страх – безумовно, хороший інструмент, але люди – істоти складні, надто складні, щоб просто насолоджуватися хорошою адаптацією. Наші закріплені життєвим досвідом страхи можуть спричиняти дискомфорт у цілком безпечних умовах, а іноді навіть повноцінно псувати життя. Якщо вас у дитинстві вкусив собака – найімовірніше, ви боятиметеся собак і в дорослому віці: мозок намагатиметься будь-якою ціною вас убезпечити від повторення такого негативного досвіду. І що частіше повторюватиметься такий досвід, то міцніші нейронні зв’язки виникатимуть, і ви вже будете реагувати навіть на незначні сигнали – наприклад, уловлюватимете зором все, що нагадуватиме вам собак. Але якщо за тривожним сигналом не відбулось нічого жахливого, нейронні зв’язки слабшатимуть і шанс на подолання страху зростатиме. Тобто якщо ви в дитинстві погано розказали вірша на першому дзвонику, цілком можливо, що з’явиться страх публічно виступати, проте кожен наступний вдалий виступ на сцені чи за кафедрою наближатиме вас до перемоги над страхом. Переляк не завжди може перерости у фобію, адже фобія – це інтенсивний страх, який призводить до систематичного уникнення об’єкта, що викликає цей страх. Ви можете сильно боятися стоматолога, проте відвідувати його, дбаючи про здоров’я. Отже це не фобія, ви не обмежуєте своє життя через такий страх.
Крім того, великої шкоди завдають нав’язливі необґрунтовані страхи. Вони забирають багато енергії для підготовки до стресової ситуації, яка ніколи не настає. Наприклад, ми тривожимся про далеке майбутнє, уявляємо, як партнер/ка зраджує або що завтра нас звільнять. Деякі такі страхи навіть не диктуються нашим досвідом. Історії знайомих, горор-індустрія та новини пропонують нам величезний асортимент непотрібних побоювань. Я от в океанаріумі злякалась акули за склом, яка, по-перше, у нас не водиться, по-друге мене ніколи не кусала (та й взагалі я плавати не вмію). Тобто вона загрожує мені тільки якщо відростить ноги і вибіжить на пляж. Для мене ризик загинути від акули мізерний, і все одно я злякалась. Спасибі фільму «Щелепи»!
Крім необґрунтованих страхів, значної шкоди завдає постійна тривога. Зараз нам дуже складо її позбутись, і навіть найоптимістичніші ламаються під тиском постійних невтішних новин. Але тривога набагато гірша, ніж переляк, оскільки переляк – це одномоментний викид гормонів, який не виснажує організм настільки, як постійне очікування чогось жахливого. В літературі навіть існує термін «саспенс», коли читач перебуває в постійному напруженому очікуванні, і це набагато страшніше, ніж те, чого очікують. Цього постійного почуття тривоги варто позбуватися. Звісно, зараз неможливо забезпечити собі інформаційний вакуум, проте нам до снаги навчитися свідомо обмежувати себе в безконтрольному використанні соцмереж, а також впізнавати фейкові новини.
Ще одна неочікувана сторона страху – його заразність. Експерименти показали, що під час сильного переляку миші з сечею виділяють запах, який здатний попередити інших про небезпеку. Коли миші відчувають цей запах, вони починають боятись, навіть якщо поруч немає загрозливих чинників. Така особливість дуже корисна, адже інші мишки пізніше обходитимуть десятими дорогами такі відмічені небезпечні місця і уникатимуть навіть замасковані пастки. Ба більше, миші можуть через запах навчати дитинчат боятися того, чого вони самі бояться9. Цікаво, що передача емоційного стану і зокрема відчуття страху можлива не лише для світу тварин, в якому запахи – повноцінний інструмент спілкування. Така властивість, схоже, притаманна і людям! За даними дослідження, проведеного в 2009 році Університетом Рейса, люди можуть відчувати запах страху, який виділяється з потом наляканих людей, і несвідомо піддаватись його впливу. Для експерименту вчені зібрали піт добровольців під час перегляду фільмів жахів і давали його вдихати жінкам (жодної дискримінації, у представниць цієї статі просто чутливіший нюх). У жінок було завдання інтерпретувати емоції на неоднозначних фото, тобто таких, де важко з першого погляду сказати, радість це чи, наприклад, огида. Дослідна група, на відміну від контрольної, більшість емоцій розпізнавала як негативні. Тобто запах поту наляканих людей змусив їх більш насторожено ідентифікувати зовнішні фактори10. Цей експеримент може пояснити, чому ми можемо почати хвилюватись в коридорі перед співбесідою, навіть якщо вдома почувались цілком впевнено, чому нам так тривожно, коли ховаємось в укриттях разом з іншими, а також божевілля людей під час масової паніки.
До шкідливих страхів можна віднести фобії, панічні атаки, соціальні страхи – все те, що ніяк не допомагає в стресових ситуаціях і тільки ускладнює життя. Реакція організму на чинник, що викликає страх, повинна бути перш за все пропорційною шкоді, яку цей чинник може завдати. Ось чому боятися вибуху – це нормально, а боятись спілкуватись з однолітками – ні (навіть якщо ви сором’язливі).
***
Страх – це щось значно складніше, ніж сигнали «SOS» від мигдалини. Це емоційний стан, який залежить не тільки від зовнішніх факторів і народжується не тільки в небезпечних ситуаціях. Страх – надто складне і надто хороше пристосування, щоб повністю викреслити його зі свого життя.
З 24 лютого страх для українців став невід’ємною частиною життя. Але боятися війни – не соромно. Ми всі стали її заручниками, хтось на передовій, хтось в укриттях, хтось за кордоном, тривожачись за своїх рідних. Боятися вибухів і прокидатись від найменшого шелесту – це те, що може колись врятувати наше життя.
Проте страхи, які не дозволяють нам жити повноцінно, краще поступово переносити на дальні полиці в шафі свідомості – легше буде знайти те, що справді потрібне. Комусь з цим допомагають дихальні техніки, комусь робота з психологом, комусь медитації. Слід змиритись, що ми не зможемо викоренити цю частину свого життя, та й чи варто? Можна просто навчитись максимально комфортно співіснувати зі своїми монстрами під ліжком, щоб життя не ставало ні фільмом жахів, ні утопією.
