Фоторепортаж із шостого континенту: що роблять українські вчені в Антарктиді й до чого тут академік Вернадський?
У 1996 році мене, молодого українського вченого, перший раз запросили на велику закордонну конференцію – XXV Генеральну асамблею міжнародної радіоспілки (International Union of Radio Science, URSI – ред.) у французьке місто Ліль. Потім таких подій у моєму житті було ще багато, але Ліль був найпершим, і тому спогади про нього свіжі та яскраві й нині.
Чомусь з усієї культурної програми мені найбільше запам’ятався один момент – відкриття традиційного французького блошиного ринку. Увесь центр міста раптом перетворився на суцільний торговий майданчик, де, перекрикуючи один одного, азартно пропонували свій товар французи, алжирці, африканці.
«А ти звідки?» – спитав мене веселий араб, який лише за два франки був готовий віддати «справжню» краватку «Діор». «З України», – кажу. «А де це? – і майже без затримки. – Знаю, це країна, де народився Сергій Бубка. Великий спортсмен, поважаю! Ну, друже, бувай».
Я згадав цю історію, оскільки тоді переконався, що ставлення до країни визначають також успіхи окремих особистостей, яскраві наукові та суспільно-громадські перемоги. Однією з таких перемог, безперечно, є вивчення шостого континенту.
Україна стала повноцінним членом міжнародного Наукового комітету з антарктичних досліджень (Scientific Committee on Antarctic Research, SCAR – ред.) та має консультативний статус у Раді керівників національних антарктичних програм (Council of Managers of National Antarctic Programs, COMNAP – ред.). Це дає змогу українським ученим разом із фахівцями з інших країн працювати над вирішенням глобальних проблем людства на континенті, який рішенням міжнародної спільноти цілком віддано для наукових досліджень.
Досягти цього було нелегко. Після розпаду СРСР 1991 року Росія оголосила, що всі антарктичні станції колишнього Радянського Союзу відтепер є її власністю. Українські фахівці почали шукати можливість створити власну станцію. В тяжкі дев’яності знайти кошти на її будівництво було практично неможливо.
І тут Україні пощастило. У 1993 році Велика Британія в межах оптимізації своєї антарктичної програми оголосила про намір передати станцію «Фарадей» країні, яка продемонструє спроможність продовжувати на ній традиційні наукові спостереження. Завдяки лобіюванню керівників Українського центру антарктичних досліджень Петра Гожика і Юрія Оскрета, тодішнього посла України у Сполученому Королівстві Сергія Комісаренка та інших ентузіастів на станції «Фарадей» піднявся саме український прапор.
Чим є станція «Фарадей» для світової науки, і чому Україні просто фантастично пощастило? «Фарадей» – це одна з найстаріших британських станцій, її днем народження можна вважати 14 лютого 1935 року, коли учасники експедиції до Антарктики під керівництвом англійця Джона Раймілла почали будівництво на острові Вінтер та залишилися там на зимівлю. Вони розпочали наукову програму, яка включала метеорологічні спостереження та вимірювання рівня моря і тривала протягом року.
Регулярні британські експедиції відновилися в січні 1947-го, коли на місці зруйнованої великими приливами хатинки була споруджена нова, яка отримала назву «base-F». Тоді ж стартували систематичні метеорологічні спостереження. 1954 року база-F була перенесена на сусідній острів Галіндез, а у 1977-му перейменована в базу «Фарадей» на честь видатного англійського фізика Майкла Фарадея.
Майкл Фарадей був фізиком-експериментатором і досліджував електромагнетизм. А база «Фарадей» зі звичайної метеорологічної поступово перетворилася на висококласну геофізичну обсерваторію, де науковці досліджували явища в атмосфері та навколоземному просторі (геокосмосі) саме завдяки спостереженню та аналізу електромагнітних хвиль.
Для цього тут спорудили одну з найстаріших магнітних обсерваторій в Антарктиці, де відстежували геомагнітне поле і розраховували індекси магнітної активності. В були розпочаті дослідження озонового шару.
Саме завдяки вимірюванням на станціях «Фарадей» та «Галлі» науковці дізналися про існування озонової діри. У вісімдесятих роках минулого сторіччя був встановлений спеціальний радар для зондування іоносфери – іонозонд, який дав змогу досліджувати простір над станцією на висотах до декількох сотень кілометрів.
Також розпочався моніторинг наддовгих електромагнітних хвиль для вивчення впливу на них іоносферних та сонячних збурень. Усі вимірювання проводилися регулярно та безперервно, а накопичені ряди даних є найдовшими в Антарктиці. Перервати ці спостереження було б справжнім злочином проти науки. Тому однією з вимог британців при передачі станції було продовження вимірювань впродовж щонайменше десяти років.
Україна взяла на себе такі зобов’язання і не тільки дотрималася відповідного меморандуму, а ще й розширила потенціал станції щодо діагностики довкілля та стану людини в умовах автономної зимівлі. Зараз на станції, крім започаткованих британцями, проводяться біологічні, геолого-геофізичні, гідрометеорологічні, океанологічні, та медико-фізіологічні дослідження. Описати тут усі результати українських науковців неможливо, бо лише їхній перелік забере кілька сторінок журналу. Тому я змушений обмежитися двома, в отриманні яких є і частка моїх зусиль.