Чи хочеться вам, побачивши маленьке цуценя або кошеня, міцно його стиснути, майже до болю? Чи ви коли-небудь погрожували маленькій дитині її «з’їсти»? Щипали малюка за гарненькі щічки? Таке поєднання зовнішніх проявів агресії з сильними позитивними емоціями психологи називають cute aggression («мила агресія»). Зрозуміло, що насправді ми не хочемо завдати шкоди. Просто рівень «милоти» настільки високий, що, здається, його неможливо витримати. Так би і вкусив!
Як бути милим
Але що робить дітей чи маленьких тварин такими непереборно чарівними? Це певні фізичні риси, які називають kindenschema («дитяча схема»). Зокрема, непропорційно велика кругла голова, короткі та товсті кінцівки, здоровенні очі та маленькі носики. Лауреат Нобелівської премії, етолог Конрад Лоренц ще в 1943 році припустив, що еволюційна функція kindenschema — це формування мотивації до піклування про дітей. Оскільки виживання малюків залежить від дорослих, їхні личка «вмикають» у нашому мозку бажання доглядати та оберігати.
Сучасні експерименти підтверджують припущення Лоренца. Так, американські та німецькі дослідники з Університету Пенсильванії та Університету Мюнстера під керівництвом Мелані Ґлокер показували чоловікам і жінкам фотографії дітей, які були відредаговані у бік посилення або послаблення інфантильних рис1. Учасники експерименту незалежно від статі оцінювали малюків з вираженою дитячою схемою як більш милих. Проте бажання піклуватися про гарненьких дітей було сильнішим у жінок, ніж у чоловіків.
В іншій роботі Мелані Ґлокер та її команда за допомогою функціональної магнітно-резонансної томографії встановили, що kindenschema активує в мозку прилегле ядро — важливу частину системи винагород2. У дослідженні брали участь жінки, які не мають власних дітей. На думку авторів статті, kindenschema є позитивним стимулом, який забезпечує мотивацію до піклування, незалежно від спорідненості з дитиною. Ймовірно, серед людських предків роль опікуна поширювалася не тільки на матір, але й на інших членів групи — переважно літніх жінок та дівчат. Такий спільний догляд збільшував шанси на виживання малюків.
Дитяча схема — це універсальний механізм, який працює в різних країнах та культурах. Він такий потужний, що навіть виходить за межі виду. Адже дитинчата тварин також здаються нам милими. Ба більше, наші улюбленці — коти і собаки — мають зовнішні та поведінкові інфантильні характеристики, які є наслідком відбору в процесі одомашнення3. Ми завжди віддавали перевагу тваринам, які зберігають в дорослому віці дитячі риси.
Kindenschema поширюється також на іграшки та анімаційних персонажів. В Японії любов до всього милого — кавай — стала культурним феноменом. У 1974 році Sanrio Company створила знамениту Hello Kitty. Це зображення кошеняти повністю відповідає kindenschema і є класичним каваєм. Персонажі аніме також мають інфантильні риси: великі очі та маленькі носики. Не дивно, що розважальна індустрія успішно використовує дитячу схему для підвищення продажів та заробітку.
Два в одному
Якщо kindenschema викликає в нас бажання піклуватися, то звідки в цій формулі компонент агресії? Це питання зацікавило соціальну психологиню Оріану Араґон з Єльського університету. Науковиця дійшла висновку, що «мила агресія» є одним із різновидів диморфних емоційних проявів, яким притаманно поєднання, здавалося б, протилежних почуттів і поведінки.
Перелік диморфних проявів емоцій чималий. Для їхньої правильної інтерпретації необхідно знати контекст. Наприклад, люди часто плачуть від щастя. Дівчата голосно кричать, ніби від страху, побачивши свого кумира на сцені. Диморфні прояви також зустрічаються при негативних емоціях. Зокрема, це може бути нервова усмішка у стресовій ситуації.
Ймовірно, диморфні прояви є механізмом емоційної регуляції. Вони допомагають відновити контроль над почуттями, коли ті стають занадто інтенсивними. Балансуючи емоцію протилежним проявом, ми можемо краще нормалізувати свій стан. Адже занадто сильні переживання протягом тривалого часу виснажують центральну нервову систему.
У 2015 році Араґон опублікувала в журналі Psychological Science статтю, в якій описала своє дослідження «милої агресії»4. Вона використовувала онлайн-опитування. Спочатку науковиця оцінила схильність 143 учасників дослідження до диморфних проявів емоцій і до «милої агресії» зокрема. Виявилося, що люди, які загалом мають негативні прояви при позитивних емоціях, наприклад, плачуть при перегляді романтичних фільмів, також частіше демонструють «милу агресію».
У наступному етапі дослідження Араґон запропонувала 299 людям переглянути оброблені в фоторедакторі зображення дітей з більше та менше вираженими інфантильними рисами. Учасники частіше проявляли одночасно бажання піклуватися та агресію, коли бачили зображення малюків з підкресленими характеристиками дитячої схеми, тобто більш милих.
Ще в одному експерименті 679 учасників так само переглядали відредаговані зображення дітей. Проте цього разу дослідники оцінювали емоційний стан до роздивляння, а також під час та після нього. Вони встановили, що люди, які мали сильніші прояви агресії, швидше поверталися до свого початкового стану. Отже, «мила агресія» теж є механізмом емоційної регуляції, як і диморфні прояви загалом.
Психологиня з Університету Каліфорнії Кетрін Ставропулос, прочитавши статтю Оріани Араґон, припустила, що виявлення неврологічного підґрунтя «милої агресії» може сприяти кращому розумінню системи винагород5. Вона вирішила використати у своїх експериментах (ЕЕГ).
У 2018 році Ставропулос опублікувала статтю в Frontiers in behavioral neuroscience, в якій описала результати своєї роботи6. В дослідженні взяли участь 54 людини віком від 18 до 40 років. Вони переглядали фотографії більш і менш милих немовлят, дорослих тварин і дитинчат. Результати показали, що для всієї групи учасників милі створіння асоціювалися з більшою активністю в областях мозку, пов’язаних з емоціями. Але люди, які проявляли виражену агресію, також мали високу активність в системі винагород. Можна сказати, їхні позитивні відчуття били через край.
Ставропулос погоджується з Араґон стосовно того, що «мила агресія» має важливе значення у нормалізації емоційного стану. Вона додає, що це необхідно для того, щоб людина могла повернутися до піклування. Адже зашкалювання почуттів може призвести до погіршення догляду, що ставить виживання малюка під загрозу.
Чи мають ці дослідження практичну користь? На думку Ставропулос, розуміння неврологічних процесів, які стоять за піклувальною поведінкою та «милою агресією», можуть бути цінними для розробки лікування психічних розладів, пов’язаних із системою винагород і емоціями. Зокрема, це стосується післяпологової депресії, оскільки деякі жінки з цим розладом мають труднощі з прив’язаністю до немовляти та бажанням піклуватися про малюка. Але поки що такі дослідження в майбутньому. Хай там що, принаймні тепер ми знаємо, чому так хочеться задушити в обіймах милу дитинку або гарненьке цуценятко.
