Століттями суспільство вважало чоловіче домінування природним для людського виду. Але яким було б наше розуміння гендерної нерівності, якби ми не вважали, що чоловіки завжди панували над жінками? У книжці «Патріархи. Витоки нерівності», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння патріархату: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу. Саїні подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї та підриваючи те, як люди організовували свої сім'ї та роботу.
З давньогрецької літератури нам відомо, що ідеальна й шанована жінка була непомітною, тихою та слухняною. Філософ Арістотель, що писав у IV столітті до н. е., вважав за природний факт, що деяким людям судилося бути рабами, а іншим — вільними, додаючи, що коли справа стосувалася гендеру, також «відношення чоловічого до жіночого за природою є відношенням вищого до нижчого і панівного до підлеглого». Для держави основна цінність жінки полягала у народженні нових громадян для підтримання та захисту населення. Однак чоловіки теж мали умовності, дотримання яких від них очікували, коли справа стосувалася змішання із жінками поза межами їхніх власних домівок. Треба було дотримуватися певних стандартів хоробрості та самовладання.
Арістотель був на відносно помірному боці сексизму. Інші грецькі тексти клекотіли настільки сильною мізогінною підозрою до жінок, що їхніх авторів майже можна уявити з піною на губах. Описуючи міф про Пандору, першу людську жінку, створену грецькими богами, поет Гесіод, який жив близько 700 року до н. е., писав у своїй «Теогонії», що «з неї почалася раса жіноцтва. Смертоносна раса й племена жіноцтва... з природою чинити зло». Він часто звертався до теми ненависті до жіноцтва.
І це, ми припускаємо, була повсюдна думка древніх.
Однак ми спрощуємо минуле. Ми беремо з нього те, що нам потрібно. І можновладці взяли лише частинку. По правді ж, давньогрецька й давньоримська культури простягалися на настільки величезний період часу, що вони, як і наша власна культура, не могли бути статичними. Статус жінки весь час змінювався.
Вивчаючи домівки архаїчного періоду Греції між 800 і 480 роками до н. е., археолог Ієн Морріс зі Стенфордського університету, стверджував, що гендерні ідеології не починалися настільки ж фіксованими, якими вони стали пізніше. Раніше будинки були переважно однокімнатними у відкритих поселеннях, що не дозволяло чоловікам та жінкам сегрегуватися, тим паче жінкам ховатися. Домівки почали ділитися на кімнати приблизно після 750 року до н. е., пояснює він, та й тоді, ймовірно, тільки в заможних людей, що могли дозволити собі більші будинки й рабів, які виконували б вуличну роботу за жінок, що їх тримали в домі. Одомашнена жінка у Давніх Афінах, як багато в чому й в Америці ХІХ століття, була ідеалом, до якого могли прагнути лише найбагатші.
Втім, припущення про домогосподарок, що ми їх робимо у наш час, не означає, що для багатьох лишатися вдома тоді означає те ж, що зараз. У певні періоди грецької історії дружина афінського містянина-аристократа могла мати суттєву владу, керуючи власним домогосподарством, ойкосом. «Вона управляла всім, що відбувалося всередині», — каже мені Сара Померой, професорка античності в Міському університеті Нью-Йорка й авторка провідного дослідження 1975 року про жінок в античні часи, «Богині, повії, дружини й рабині» (Goddesses, Whores, Wives, and Slaves). Це було не абищо для суспільства, в якому ойкос міг бути активним, майже промисловим центром виробництва. Ці жінки керували рабами; нерідко вони били своїх дівчат-рабинь. У їхніх домівках їхні підлеглі виробляли текстиль та їжу, за потреби — від поля до столу. Ойкос і поліс не були окремими світами: вони покладались одне на одного.
З часом баланс політичної влади змістився з ойкосу далі в поліс. У Давніх Афінах, за іронією, одним із великих рушіїв цього було впровадження близько V століття до н. е. демократії (моделі для наших власних демократій багато століть по тому). «Коли в Афінах процвітала демократія, жінок пригноблювали найбільше», — каже Померой. Політична участь обмежилася дорослими чоловіками-громадянами (ще одна риса, запозичена сучасними демократіями), що пішло на користь чоловікам-громадянам нижчого класу, але підважило владу жінок вищого класу в їхніх ойкосах. «Це була демократія, що пригноблювала не тільки жінок, але й рабів і негромадян, — додає Померой. — Вона просто вивищила чоловіків-громадян над усіма іншими жителями Афін».
Утім, якими б задушливими на деякий час не стали Давні Афіни, місто таким не лишилося. Пізніше в історії грецький світ розширився і почав більше контактувати з культурами, що мали інші цінності. «Греки тепер співіснують пліч-о-пліч з ассирійцями, персами та єгиптянами, багато з яких мають значно ліберальніше ставлення до власних жінок», — розповідає Стефані Будін, експертка з життя жінок у давньому світі. Коли цей контакт відбувся, тиск на деяких афінських жінок послабився. «І далі вже жінки мають більше статусу та свободи в суспільстві».
Досліджуючи реалії щоденного життя людей упродовж часу, ми починаємо бачити, наскільки хисткими є гендерні норми. Ми можемо зрозуміти, що багато з цих норм варіювалися поміж класами, поміж рабами й вільними людьми, чужинцями й місцевими, старими й молодими. Вони виникали поступово, інколи поштовхами, й могли рушити у будь-якому напрямку.
Наприклад, наскільки б мізогінними не були давньогрецькі автори, вони не схвалювали фізичне насильство чоловіків над своїми дружинами, принаймні якщо вірити літературі. Історикиня Леслі Доссі з Університету Лойоли в Чикаґо виявила, що навіть у пізній античний час «грецькі автори продовжували вважати ганебним побиття чоловіком власної дружини». Філософ Плутарх вважав таку поведінку зрадливим браком належного чоловічого самоконтролю, що ганьбить радше чоловіка, аніж жінку. «Коли грек аж до такої міри втрачає контроль над собою, він може очікувати, що зовнішня спільнота втрутиться від імені його дружини», — пише Доссі. Дружина могла подати за це на чоловіка в суд.
З іншого боку, в Давньому Римі, де жінки мали порівняно більше прав і свобод та, очевидно, були більш видимі й чутні, побиття дружини вважалося соціально прийнятним. Очікувалося, що римські дружини підлягатимуть фізичному покаранню для виправлення їхньої поведінки, так само як це відбувалося з рабами та дітьми. Дружині радили «вгамовувати гнів чоловіка належною слухняністю», аби уникнути приниження, пояснює Доссі. На відміну від давніх Афін, соромно мусило бути їй, а не йому. У ранні часи Римської республіки за перелюб чоловік навіть мав право вбити свою дружину.
Якщо античність зазнала ущільнення, а ці нюанси були проігноровані, то принаймні частково через наші власні упередження. Дослідниця античності Мерилін Кац зауважувала, що науковці з її галузі довгий час зраджували терпимість, перебуваючи на межі симпатії до грецького сексизму. Ще у 1970‑х, пише вона, вчені-чоловіки посилалися на «здорову кількість мізогінії» та «доволі нормальну міру чоловічих ревнощів». Підлеглість жінок та домінацію чоловіків вважали біологічними правилами, що означало, що античний сексизм сприймали як універсальний. Навіть зараз важко зрозуміти, бачимо ми минуле таким, яким воно було, чи відфільтрованим десятиліттями цієї експертизи через власні упередження експертів. Так, наприклад, історики тільки нещодавно почали запитувати, чи гендерні категорії означали для людей в античні часи те саме, що й зараз. І вони тільки зараз починають відкидати расизм, який дозволяв їм говорити, що грецьких жінок тримали в «орієнтальній» ізоляції.
Однак прочитання минулого завжди було політичним. Прочісуючи античну епоху в пошуках того, що можна використати зараз, можновладці ніколи не мали особливої мотивації помічати будь-що, що могло б кинути виклик їхнім ієрархіям. Історія — потужний інструмент для тих, хто прагне визначити людську природу. У 1762 році філософ Жан-Жак Руссо описував давньогрецьких жінок, схованих від громадського життя та відданих своїм домівкам, як наймудріших, найпрекрасніших і найчарівніших в історії. «Це спосіб життя, приписаний жінкам як природою, так і розумом», — писав він.
Як довів Руссо, велика пастка погляду на античний світ, щоб зрозуміти гендерні відносини, полягає в ілюзії побачити людство найбазовішим чином — суто тому, що це було давно. Якщо чоловіки домінували над жінками дві тисячі років тому й досі домінують зараз, тоді, за цією аргументацією, це має бути звичний порядок речей.
Однак нічого біологічного в соціальній нерівності Давніх Афін не було. Елітна чоловіча влада не досягалася легко. Одна група не домінувала автоматично, а інша не підкорювалася просто так. Все це встановлювалося повільно й через тертя, завдяки постійним і продуманим зусиллям. Часом використовувалось насильство або погроза ним, однак найчастіше все формувалося пошаровим створенням соціальних норм, законів і постанов. Плювки гніву Гесіода у бік жінок тільки доводять, скільки зусиль треба було, щоб переконати їх, що вони мусять бути нижчими за чоловіків.
Честь та сором, очікування й провина, патріотизм та відданість: усе це формувалося згідно з очікуваннями держави щодо поведінки народу. Гендерні межі треба було визначити й підтримувати. Ніщо з цього не далося б без поту.
