Після 24 лютого наш інформаційний простір ще більше забруднюють фейки, маніпуляції та інші види інформаційних війн. Вміти виявляти такий контент і не поширювати його особливо важливо для медійників, блогерів та інших творців сенсів. Як творцям контенту не поширити мимоволі інформаційну міну, розповів редактор «Детектор медіа» Отар Довженко в межах акселератора проєктів з протидії деструктивним наративам, фейкам і дезінформації Mediengeist. Цей проєкт команда «Куншт» реалізувала у партнерстві з Goethe-Institut в Україні за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини з метою пом’якшення наслідків загарбницької війни Росії проти України.
На початку великої війни, коли був хаос, у мене була одна рекомендація для людей: нічого не поширюйте. Тому що наздогнати кожну людину, особливо тих, які нещодавно опанували соцмережі, і навчити їх перевіряти інформацію, неможливо. Але якщо ви створюєте контент (не обов’язково новинний), неправдива, небезпечна інформація, меседжі пропаганди, політичного піару можуть проникнути в нього. Тому відповідальність людей, які створюють і поширюють контент, дуже велика.
По-перше, аудиторія не вибачає помилок. Люди в деяких випадках байдуже можуть споживати треш (Politeka, Znaj.ua, Шарій), де будь-яке повідомлення є частково або повністю неправдивими. Але якщо ви позиціюєте себе як чесне, правдиве, професійне джерело, то за одну помилку вас будуть рівняти з землею. І це треба враховувати.
Розповім власну сумну історію. Ми моніторимо спільний телемарафон, і побачили там включення американського політконсультанта, якого звати Джейсон Джей Смарт. Я знайшов його сторінку в базі псевдоекспертів1 у виданні Texty.org.ua: там ішлося про зв’язки з Медведчуком, і ми написали про нього як про медведчуківського псевдоексперта. Згодом цю інформацію з посиланням на нас поширили телеграм-канали з величезною купою підписників. І цього американця, який не мав нічого спільного з Медведчуком, почали звинувачувати у твіттері в тому, що він проросійський експерт. Він написав нам, а ми відповіли, що це інформація з Texty.org.ua. Тим часом Texty.org.ua вже видалили його сторінку. Тобто наше посилання на перевірене джерело зненацька стало відсутністю посилання. Джейсон Джей Смарт погрожував подати до суду. Я не перевірив цю інформацію і підставив невинну людину. Ми це потім спростовували, взяли у нього інтерв’ю2, де він розказав, хто він, і намагалися в цьому інтерв’ю пояснити, що помилилися. Але це приклад, коли помилка редактора і журналіста коштувала людині реальних репутаційних втрат, на які вона не заслуговує. І таке в роботі медійників трапляється часто.
Типи інформаційних мін
Я маю на увазі не тільки фейки. Неправдива, неякісна, неточна, неперевірена інформація може мати найрізноманітніші джерела. Частина — це цілеспрямовані фейки. Частина — дезінформаційні меседжі. Типовий меседж: починаючи з 2005 року щоосени ми чуємо, що ця зима буде найважчою в історії України, і ми точно замерзнемо, бо в нас не буде газу. Про цю зиму говорили те саме у зв’язку з ракетними ударами. На щастя, ми її переживаємо
Інша частина — помилки: хтось не так розчув, не зрозумів, а далі це поширюється в інших медіа. Копіювання чужих матеріалів відбувається сліпим методом. Колись давно програма-перекладач із російської на українську переклала прізвище «Кличко» як «Кубоподібних». В архівах різних видань можна знайти новини, де написано «Блок Віталія Кубоподібних». Або ось Умберто Ач — це автоматично перекладений Умберто Еко.
Люди не перечитують те, що вони перекладають, і дуже часто в контент, який доходить до вас, потрапляє неправда не тому, що хтось хоче вас обманути.
Інший тип інформаційної міни — це твердження, вирване з контексту. Яскравий приклад, — допис3 Лізи Богуцької, депутатки «Слуги народу». Вона написала, що можна було б зрозуміти, якби росіяни бомбили західні регіони, де живуть бандерівці, але ж вони бомблять східняків, які переважно говорять російською, і яких вони називають росіянами. І в соцмережах почалося: «Ліза Богуцька поділила українців на сорти», «Ліза Богуцька вважає, що треба бомбити Західну Україну». Хоча це була недолуга, невдала, але спроба деконструювати російську пропаганду. У неї не вийшло, і натомість вона отримала купу хейту.
Наступний тип міни — це застаріла інформація. Люди часто не дивляться на дату. Нещодавно моя колега, журналістка досить високого професійного рівня поширила повідомлення про дівчинку, яка стоїть в Ірпені чи Козятині на залізничній платформі без мами, загубилася. Я подивився на дату, кажу: «Напевно, за три роки це вже якось вирішилося. Бо це 2019 рік».
Далі — так звані соцмережні віруси, «листи щастя», які не мають ніяких фактичних підстав. Роками поширювалось повідомлення4 про 20 вівчарок, яких мають приспати. Спочатку вівчарки були в Петербурзі, потім у Києві, далі в прикордонних пунктах. Про цих вівчарок поширювали дописи, міняючи тільки назву міста. Номери телефонів залишалися російськими, але це нікого не цікавило. Ці «листи щастя» написані так, що люди не можуть перебороти себе і поширюють їх. Треба дуже обережно до таких речей ставитися, спілкуватися з тими людьми, які їх поширюють, переконувати їх, щоб вони цього не робили.
Окрема категорія — це змінені зображення і відео. Інколи це діпфейки, а в деяких випадках люди щось підфотошопили. Особливо це стосується війни. Бо контенту з війни дуже багато. Розуміти цей контент, тлумачити його, аналізувати мало хто вміє. Мало хто відрізняє БТР від БМП. Тому, звичайно, всі відео і фото треба перевіряти.
Постійно відбувається, що жартівливі новини сприймають серйозно. У багатьох редакторів є алергія на сатиричні новини, тому що їх часто неможливо відрізнити від маразматичної, безумної реальності, й люди купуються на них і починають їх поширювати серйозно.
Є легенди, міфи, які зараз продукують зокрема навмисно. Інколи, на жаль, з патріотичною метою: «привид Києва», «13 мучеників острова Зміїного, які послали рускій корабль, і їх за це вбили» тощо. Потім ці міфи розвінчуються, як це було із мучениками Зміїного, як всі виявилися живими і в полоні, і їх було набагато більше, ніж 13. У «привида Києва» хтось взяв інтерв’ю, і командування мусило перепрошувати й пояснювати, що це збірний образ, який уособлює героїзм наших повітряних сил. Інакше кажучи, жодна вигадка не є виправданою духопідйомними мотивами. Якщо хтось придумав «українську перемогу» з метою когось надихнути, раджу вам не поширювати цю історію. Тому що потім, коли виявиться, що ця інформація неправдива, по-перше, знову крайніми виявитеся ви і втратите довіру вашої аудиторії, а по-друге, розчарування, зневіра, зниження загальної довіри до новин і медіа будуть мати набагато гірший ефект, ніж мало би те, що ви не підбадьорили людей цією побрехенькою. Багато хто з цією тезою не погоджується і сперечається, що мусять бути патріотичні міфи. От пес Патрон, як на мене, — це нормальний міф, він нікому не нашкодить, можна в нього вірити.
Ось приклад міфу, який може завдати реальної шкоди. Я побачив це вперше в травні, відтоді мені це надсилали десятки разів, зокрема близькі люди, від яких я цього не сподівався. Людям здається, що це та інформація, яку зараз треба донести.
Тому я вважаю, що треба дотримуватися золотого правила: нічого не публікувати на своїх платформах негайно. Я десятки разів шкодував про те, що одразу опублікував інформацію, яка здавалася мені дуже важливою.
Що роблять люди, які це поширюють? По-перше, залякують тих, кому вони це пересилають. По-друге, знижують ефективність справжніх попереджень.
Якщо інформація викликає у вас сильні емоції, то її точно треба перевіряти
Якщо ви відчуваєте сильні емоції, зупиніться, почекайте. Звичайно, журналісти-новинарі часто потім шкодують, що не дали новину першими. Але це така дрібниця порівняно з тим, що переживає людина, яка опублікувала фейк, а потім мусить його видаляти, виправдовуватися і вигрібати заслужений хейт у коментарях. Тим більше, що зараз цей трафік загалом нічого не приносить — дуже мало хто на ньому справді заробляє.
Якщо у вас тягнеться рука щось опублікувати, репостнути, змушуйте себе зупинятися. Встановіть собі ембарго: п'ять хвилин я не публікую про це нічого.
Дуже часто інформація, яка здається нам відомою, підтвердженою, відповідною до наших уявлень, насправді є наслідком того, що нас раніше дезінформували. Ми цього можемо не усвідомлювати.
– Російська армія — друга за потужністю у світі.
– Їжачки люблять їсти ялбука і гриби.
– Грип лікується антибіотиками.
– Російська цариця Катерина II заснувала Одесу.
– Аеропорт «Орлі» названий на честь українця Орлика.
– В Україні 17 мільйонів етнічних росіян.
– Корова п’є молоко.
– Росія має найбільший ядерний арсенал у світі.
– В Україні найдешевший мобільний інтернет у світі.
– Бандура і кобза — дві назви одного інструмента.
Ось список тверджень. Деякі з яких є міфами й легендами, деякі — оцінковими судженнями, а деякі — можливо, правдою. Ви, напевно, згадаєте людей, які вірять в кожне з цих тверджень. Наприклад, про 17 мільйонів етнічних росіян в Україні свого часу сказав Путін. І всі це розтиражували, зокрема деякі українські медіа у формулюванні «Путін заявив, що в Україні 17 мільйонів етнічних росіян». Насправді Путін просто не вміє читати, тому що за результатами перепису населення росіян було 17%, а не мільйонів. Оскільки на час перепису (2001 рік), населення України становило 52 мільйони, то 17% — це як мінімум вдвічі менше, ніж 17 мільйонів.
Те саме стосується твердження, ніби в Україні найдешевший мобільний інтернет. Насправді на першому місці5 Ізраїль, де мобільний інтернет приблизно у 20 разів дешевший, ніж в Україні. У тому, що бандура і кобза — це дві назви одного й того самого інструменту, я особисто був упевнений до сорока років. Я цілком міг би, пишучи якийсь текст, замінювати слова «бандура» і «кобза» як повні синоніми.
Те, що Росія має найбільший у світі ядерний арсенал — це правда. Але є нюанси щодо складу цього ядерного арсеналу, тому що арсенал рахують одиницями зброї.
Що треба перевіряти інформацію, взяту з будь-яких джерел, знають усі творці контенту, але роблять це через раз. Люди дуже сильно покладаються на свою «чуйку» («мені здається, це нормальне джерело», «мені здається, це схоже на правду»). Часто не перевіряють через поспіх. До того ж поспіх не обов’язково пов’язаний з тим, що людина так сильно віддана стандарту оперативності, а з тим, що її підганяють. Наприклад, людина, яка пише новину, боїться отримати по вухах від керівництва. Як наслідок, ми бачимо дуже багато повідомлень, які не відповідають дійсності.
Велику боротьбу з фейковими вкидами і хайпом, коли люди повідомляють позитивні новини з фронту тільки для того, щоб на них більше підписувались, веде адекватна волонтерська та військова спільнота.
Ось повідомлення Віталія Купрія, що наші зайняли чотири вулиці Херсона. Воно було дуже показовим в тому сенсі, що на нього відреагували бурхливо й негативно не тільки фактчекери, а й люди, що, як правило, спокійно до такого ставляться. Це була неправда, яка багато кому дала хибні надії (до звільнення Херсона лишалося досить багато часу) і, цілком можливо, когось налякала.
До кожного джерела треба ставити низку питань, на які треба чесно шукати відповідь: «що це за джерело?», «що я про нього знаю?». Дуже часто джерела або не відомі нам, або нібито відомі, але ми не маємо що про них сказати. Важливо щоразу дізнаватися, чи це першоджерело. А якщо ні, то яким було першоджерело. Крім того, треба дивитися, хто в організації, яку називають як джерело, це каже. Тому що часто, наприклад, повідомлення міністерства виявляється насправді словами в інтерв’ю 17-го заступника міністра, який просто сказав щось журналістам, а люди сприйняли це як офіційну позицію української влади.
Так само часто блогери або інші люди, які не є журналістами, ідеалізують медіа. Цієї ілюзії треба позбутися і запам’ятати, що медіа часто не перевіряють факти, якщо це не умовне BBC (хоча з ними теж можуть бути нюанси). Якщо ви хочете використати цю інформацію, але не розумієте, чи вона перевірена, найлегший спосіб — перевірити її самотужки або написати в медіа і спитати, як вони отримали інформацію. Зокрема коли йдеться про неназвані джерела, журналісти можуть їх схарактеризувати, пояснити, наскільки цим джерелам можна вірити.
Як правильно з’ясувати першоджерело? Я це роблю просто за допомогою гуглу, передивляючись багато результатів, звіряючи дати. Але я впевнений, що у фактчекерів є спеціальні інструменти для цього. Сам я їх, на жаль, не використовую, але в більшості випадків гугла достатньо. Просто треба приділити цьому достатньо уваги.
Коли я кажу про те, що треба зважати на джерело, я також маю на увазі, що назва медіа може асоціюватися з чимось хорошим, а насправді це не так. Типовий приклад — це публікації в американському виданні New York Post.
Це New York Post і New York Times. Вони називаються майже однаково. І часто редактори, побачивши «New York», відразу вважають, що це New York Times. Насправді New York Post — це таблоїд, який постійно дезінформує і хайпує. На такі речі треба звертати увагу.
Ось прекрасна історія. Низка наших медіа поширили повідомлення, що прем’єр-міністр Білорусі закликав жінок народжувати хлопчиків. Мені ця новина зразу здалася сумнівною, тому що це достатньо дурний заклик навіть для білоруського керівництва. Новина рознеслася нашими телеграм-каналами, блогерами і навіть деякими медіа6. Я витратив багато часу, щоб перевірити цю інформацію. Врешті-решт виявилося, що джерелом цієї новини є телеграм-канал, який називається «Советская Беларусь». Якщо перейти на інформацію «Советской Беларуси», то можна прочитати, що це «главное общественное сатирическое издание» (головне суспільне сатиричне видання — укр.). Тобто dсі новини вигадані. Якщо ви подивитеся на наші сатиричні медіа, наприклад, UaReview, то там прикольні новини, зазвичай прив’язані до нашого політичного контексту. Наприклад, що Разумков і Дурнєв разом створюють7 консервативно-радикальну центристську партію. Однак білоруська влада настільки втратила почуття реальності, що будь-який жарт уже сприймається серйозно. Вже з’ясувавши, що це насправді жарт, медіа поширювали новину далі зі словами, що це цілком може бути фейком. Від цього я вас застерігаю. Фейк — це фейк. Якщо ви вже поширили фейк, треба його видаляти, перепрошувати і повідомляти, як є насправді. У цьому випадку, якщо вже медіа купилося на це повідомлення і потім виявилось, що насправді це був жарт, треба було написати, що заява прем’єр-міністра Білорусі виявилася жартівливою новиною, а насправді такої заяви не було.
Деякі повідомлення можуть впливати на суспільство, якщо їх не перевіряти. Ось, наприклад, цей текст [вище]. Я почув його від своєї колеги на початку квітня. Вона це розповідала про свою родичку. А потім мій знайомий-львів’янин написав переказ цієї історії (тільки там була не Івано-Франківська, а Львівська область) і спитав, хто стикався з таким. Я прочитав десятки різних версій цієї історії: відкрили газ, підпалили хату, залишили гранату, замінували. Якби кожна з цих історій була правдивою, то від Західної України нічого не залишилося б. Усі би померли від газу чи гранат. Не знаю, чому це живе, бо повірити в цю історію дуже важко. Але вона поширюється. Коли ви бачите будь-які такі історії з посиланням на знайомих чи родичів, ви можете попросити номер цієї людини або списатися з нею, попросити розказати вам цю історію. Цілком можливо, що свідчення зміняться, і ця людина скаже, що вона не сама це пережила, а їй розповіла сусідка, кума або ще хтось.
Що стосується речей, які публікувати не просто недобре, а заборонено (це може призвести до наслідків, від яких постраждає Україна, українська оборонна здатність чи конкретні люди). Серед переліку цих речей є й будь-які принизливі та некоректні відео й фото, пов’язані з полоненими. Наприклад, відео і фото людей із перев’язаними скотчем очима чи обличчям. Це яскравий приклад того, що може бути використане потім проти України.
Тут є теж одне золоте правило. Якщо у вас є будь-яка інформація, пов’язана з війною, армією, зброєю, але армія про це офіційно не повідомляє, значить, не треба повідомляти й вам. У разі чого ви можете зв’язатися з пресофіцерами й запитати їх, чи можна це публікувати. У деяких випадках вони можуть сказати «так». Але переважно якщо вони самі цього не публікують, то скажуть «ні». Або скажуть, скільки треба чекати для того, щоб це можна було опублікувати.
Яка інформація може бути небезпечною? По-перше, будь-яка прив’язка об’єктів до місцевості. Це не обов’язково має бути військова частина чи управління СБУ. Зараз будь-який об’єкт може використовувати армія. До того ж не завжди йдеться про те, що росіяни не знають, куди стріляти. Якщо йдеться про фото чи відео з місць влучання, їм треба, по-перше, зрозуміти, наскільки успішним був попередній удар, щоб знати, чи треба бити туди ще. А крім того, інформація про результативність ударів використовується потім для планування інших подібних ударів.
Щодо розташування армійських підрозділів, йдеться не тільки про те, що ви пишете, «така-то механізована бригада розташовується в такій-то військовій частині». Це можна сказати й іншими словами: «Мій хлопець служить в такій-то бригаді, і вчора його відправили в Краматорськ». Так вороги дізнаються, що ця бригада вчора поїхала в Краматорськ або що бригада, яка стоїть у Краматорську, отримує підсилення. Передбачити, як цю інформацію можуть використати, неможливо.
Що стосується так званих інформаційних спецоперацій. Усі чули абревіатуру «ІПСО». Як каже , якщо ви про це балакаєте, то це не ІПСО. Бо ІПСО відбувається тихо, і ніхто його не розпізнає. Але в будь-якому разі розмірковування про пропаганду інформаційних спецоперацій нашої сторони не мають бути в медіаконтенті.
Є два яскраві приклади (перший — оптимістичний, другий — не дуже), які демонструють, чому медіаконтент інколи може мати нищівні наслідки. У першому випадку російський журналіс зняв сюжет на тлі десантного корабля у Бердянську. Потім туди прилетіла наша ракета, і цей корабель, «Саратов», пішов на дно. Це була одна з найперших наших символічних перемог. Журналіст показав, де саме корабель стоїть у Бердянську. Це місце можна ідентифікувати до метрів.
Другий випадок сумніший. Це сюжет «1+1» з київського заводу, де ремонтують танки. На нього брали дозвіл, і його передивлявся особисто керівник Укроборонпрому. Але, хоч як це дивно, керівник Укроборонпрому не мав тієї компетенції, яка могла б йому дозволити побачити на цьому відео, що цех можна геолокувати. А виявилося, що можна. Ми ніколи не дізнаємося, чи це було єдиним джерелом інформації для росіян, але цей збіг достатньо моторошний. Росіяни змогли ідентифікувати це місце, виклали його точні координати в телеграмі, через кілька днів туди прилетіли ракети, загинули люди, було знищено обладнання. Це не означає, що не можна повідомляти нічого, але якщо ви не впевнені, що це безпечно, краще цього не робити. Або зробити, але набагато пізніше. Згодом це все будуть цінні історії, але деякі речі зараз дуже небезпечні.
Що можна в цьому випадку зробити? По-перше, самим зрозуміти методи, якими користується ворог. Ті, хто розповідають актуальні події або роблять живі репортажі, мають це розуміти. Щось можна заблюрити, щось — вирізати, щось — приховати. Крім того, є поняття ембарго, коли військові просять не поширювати цю інформацію протягом певного часу. Їх треба слухатись.
Не буває корисних фейків.
Я вірю в те, що будь-яка фальшива, вигадана інформація засмічує інформаційний простір і робить тільки гірше. Я це бачив у перші дні повномасштабного вторгнення. Як і в усіх нас, у мене був поганий психологічний стан. Але моя робота — новини і медіаконтент, і мені треба було шукати перевірену інформацію, публікувати її, а натомість у медіа неслася величезна кількість вигаданих, сконструйованих, перекручених новин. Усі треба було перевіряти. Дуже часто писали, що збили наш літак. Потім писали, що це російський, а пізніше — що ніякого літака насправді не було. І це все протягом п’яти хвилин. Я навіть знаю людей, які пишаються, що вигадують новини, щоб, як їм здається, допомагати в інформаційній війні. Треба зрозуміти про інформаційну війну одну дуже важливу річ. Війною займаються військові — люди, які працюють у відповідних силових структурах або уповноважені цими силовими структурами.
Коли люди кажуть, що вони солдати інформаційного фронту, я наводжу такий приклад. Якщо у вас є вдома рушниця, ви вийдете на балкон, повернете її в північно-східному напрямку і зробите з неї постріл, ви нібито вистрелите в бік Росії. Але ви не станете частиною спротиву України російській агресії. Ви просто в найкращому разі марнуєте кулю. Люди, які з власної ініціативи і на власний розсуд займаються, як їм здається, інформаційними спецопераціями, роблять вкиди, на мою думку, дуже шкодять. Якщо ви бачите інформацію, яка, на вашу думку, вкинута навмисно, щоби когось дезінформувати, в жодному разі не можна її поширювати.
Нещодавно в одного медіа була така історія. Інформаційне видання опублікувало новину в стилі «Пушилін втратив довіру Кремля і збирається перейти на бік України». Про це редакції нібито повідомив колишній співробітник СБУ, який зателефонував на редакційний телефон на умовах анонімності. Це безумство з погляду журналістських стандартів, такого не може бути. Тобто в редакцію може зателефонувати будь-хто й сказати, що він із СБУ. Я написав у редакцію. На що вони сказали, що СБУ попросила їх опублікувати цей матеріал. Але серед читачів є достатньо розумні люди, щоб зрозуміти, що ними маніпулюють. Наступного разу вони просто не повірять. У редакції була дискусія, і вони цю інформацію зняли. Чи справді їх просила СБУ це поширити, я не знаю. Але я точно впевнений, що будь-який медійник, до якого спецслужба звертається з проханням порушити стандарти професії з метою допомогти перемозі, повинен 100 разів переконатися, що це справді допоможе перемозі. І якщо у нього немає залізобетонної впевненості в цьому, треба відмовлятися. Так само це стосується співпраці з силовими органами щодо допитів полонених або демонстрації «інсайдерських» військових відео. Я вважаю, що це дуже небезпечна штука, і якщо ви на 100% не розумієте, що це законно і з якою метою вам дають цей контент, цього робити не слід. Відмовлятися можна досить просто, посилаючись на редакційні стандарти. Інформаційною партизанщиною й отаманщиною займатися точно не варто.
Яскравий приклад безумної інформаційної партизанщини — це сонмища фейків про хвороби Путіна. Нещодавно в ефірі Національного марафону, який позиціюється як джерело якісних новин, знову з’явилася інформація про трьох двійників Путіна, який давно хворий і взагалі, можливо, помер. Мій колега Ярослав Зубченко дослідив8 ці історії, це дуже смішний текст. З початку 2000-х Путіну ставили діагнози за зовнішністю й посилаючись на нібито інсайдерські джерела. На жаль, після таких повідомлень наші справи не стають кращими. Не знаю, з якою метою, наприклад, наше Головне управління розвідки балакає про двійників і хвороби Путіна, але я би поширенням таких речей не займався. Це те саме, що й астрологи, тарологи й екстрасенси, які інколи бувають у наших новинах.
Важлива суто психологічна річ: коли людина поширила фейк, і ти їй про це пишеш, вона відповідає агресивно: «Може, і фейк, а, може, і не фейк. Ну й що, якщо фейк?». Це гнітить, демотивує, тому що нам здається, що правда має цінність. Нам здається, що правда — це те, за що варто боротися, і що люди би хотіли знати її і відрізняти від брехні. А коли людині кажеш «це брехня», а вона відповідає «може, і брехня, але»… Дуже важливо не допускати ніяких «але», коли працюєш з інформацією. Фейк — це фейк. Брехня — це брехня. Поширення брехні завжди шкодить. Зливання сміття й відходів у річку робить воду бруднішою. Вкидання неправдивої інформації в інформаційний простір робить його засміченим.
Хоча, щиро кажучи, якби ми дуже сильно залежали від новин, від медійного контенту, ми б давно вже повмирали. Досвід показує, що більшість медійного контенту, який ми споживаємо, ніяк на нас не впливає. Саме тому ми так спокійно ставимося до фейків і маніпуляцій: яка різниця, чи має Путін двійників? Але коли ми мусимо ухвалити рішення (поміняти долари чи ні; купувати турнікет за 3000 гривень чи джгут, який не зупиняє кровотечі; чи виїжджати в безпечніше місце, чи лишатися вдома), інформація може бути вирішальною. Тому не можна допускати ніяких «але» щодо фейків.
