Фахівець із фізики плазми, співавтор статті про ковід, програміст, VR-митець та член . Усе це — про чеського фізика Їржі Віскочіла, який проводить воркошопи в Київському академічному університеті для українських студентів із 3D-візуалізації даних, пов’язаних із цим мистецьких проєктів, а також паралельних та високопродуктивних обчислень. Разом із Їржі «Куншт» поговорив про програмування для науки, підтримку України в науковому середовищі й не лише та популяризацію фізики через мистецькі проєкти.
Ви маєте досвід у фізиці плазми, працювали над багатьма міждисциплінарними проєктами, але на чому фокусується ваша робота нині?
Зараз я працюю дослідником у групі, яка називається . Я програмую симуляції, що запускаються на великих обчислювальних кластерах, а також допомагаю з аналізом даних.
Окрім цього, якщо є якісь програмні проєкти, створені дослідниками, які вже пішли з інституту, але група досі користується їхнім програмним забезпеченням, моє завдання — підтримувати ці проєкти, щоб зберігати неперервність у розробці програмного забезпечення. Бо це типова проблема для програмного забезпечення в академічному середовищі. Наприклад, аспірант чи постдок пише програму, потім іде в іншу установу. А в цьому інституті далі користуються його програмою, але більше нікому її розвивати. У бізнесі такого зазвичай не буває. Там є команда, яка опікується внутрішнім програмним забезпеченням і підтримує його.
В інституті, де я зараз працюю — CASUS, Center for Advanced Systems Understanding, який є частиною Гельмгольц-центру Дрезден-Россендорф, — перший директор від початку хотів створити групу, що спеціалізувалася б саме на підтримці наукового програмного забезпечення. І не лише на підтримці, а й на розробці власного софту або допомозі галузевим науковцям розробляти його з урахуванням найкращих практик програмування.
Чому так відбувається, що в науковому інституті після того, як творець програми йде, немає кому її розвивати? Бракує ресурсів, щоб утримувати повноцінну команду, чи це надто специфічне програмне забезпечення?
І те, й інше. Дуже часто в академічному середовищі ситуація така: є одна людина, яка розробила певний шматок програмного забезпечення. Якщо цей софт «їде» разом із нею, це створює складнощі, бо в інституті не залишається тяглості. Якщо інститут складається з багатьох невеликих команд, як це часто буває, то самій команді може просто бракувати людей, щоб підтримувати програму.
Одна з ідей розв’язання цієї проблеми якраз така, як у CASUS — створити групу, що спеціально займається програмною інженерією наукового софту й надає цю послугу іншим командам інституту.
Тобто ви працюєте з різними командами — не лише з фізиками, а й, наприклад, із біологами — і підтримуєте їхні програми? З якими командами та в яких галузях вам найбільше подобається співпрацювати?
У CASUS є кілька команд. Є група, що займається квантовою фізикою, група з матеріалознавства, команда з наук про землю. Я відповідаю за програму, яка відстежує рух риб у великих річках. З групою матеріалознавців я не підтримую наявний софт, а допомагаю розробляти нові функції у великому програмному пакеті. Він називається CP2K, його написали приблизно 25 років тому, але зараз ним користуються сотні, можливо, тисячі людей по всьому світу. Я допомагаю їм розробляти специфічні функції, щоб прискорити обчислення за допомогою , бо 25 років тому їх ще не використовували для таких завдань.
Є також група зі структурної біології, яка вивчає структуру клітин у ембріонах дрозофіли. Якийсь час у нас була маленька група, яка виконувала космологічні симуляції. Науковця, який цим займається, звати Олександр Жук. Він приїхав з Одеського університету до Німеччини як біженець. Олександр виконував цю роботу разом із постдоком з Туреччини. Вони обоє теоретики, але проводили обчислення з використанням стороннього програмного забезпечення, розробленого у Швейцарії, тож я допомагав їм запускати його і модифікувати під конкретні теорії, які вони тестують. Я також робив візуалізацію для космологічних симуляцій еволюції Всесвіту. Приблизно такі мої завдання сьогодні.
CASUS розпочав роботу наприкінці 2019 року. Будівля, де він розташований, належить Гельмгольц-центру Дрезден-Россендорф, але це не в Дрездені, а в Ґерліці, невеликому містечку на кордоні Німеччини з Польщею. Центр переїхав туди на початку 2020 року. За два дні до того, як я мав приїхати туди на співбесіду, кордони закрили через ковід. Співбесіду провели онлайн, і я вирішив: «Гаразд, спробую». Я приїхав наприкінці літа 2020 року. Тоді вони вирішили розпочати проєкт з епідеміології. Він називався Where2Test, і їм теж була потрібна допомога з розробкою програмного забезпечення. Приблизно два роки я писав програмні пакети для цих епідеміологів.
Саме так ви опинилися серед авторів статті про поширення COVID-19? Вона так здивувала мене у вашому доробку.
Саме так. Ця стаття про тестування на COVID з’явилася завдяки тому, що я допомагав у проєкті, який аналізував вплив закриття кордонів на поширення інфекції. Ми розташовані дуже близько до німецько-польського кордону, а також до німецько-чеського та польсько-чеського. Ми мали дані з усіх трьох регіонів, тож могли порівнювати їх. Кожна з цих країн застосовувала зовсім різні правила протидії епідемії, і правила перетину кордону постійно змінювалися. Ми намагалися знайти кореляції в цих даних.
Що ви з’ясували?
Очевидно, ми побачили зміни, пов’язані з тим, відкритий кордон чи закритий. Було видно, що в прикордонних регіонах люди більше їздили навіть під час закриття кордонів, але ці переміщення були обмежені прикордонними зонами. Не так багато людей подорожували, скажімо, з центру Чехії далеко вглиб Німеччини; натомість більшість переміщень відбувалася якраз на прикордонні. З теоретичного боку я не можу дати глибокого пояснення, бо моя частина роботи стосувалася програмування та «чистого» аналізу даних.
Наскільки глибоко вам взагалі потрібно занурюватися в тему, щоб розробляти програмне забезпечення для проєктів? Адже галузі, з якими ви працюєте, дуже різні.
У цьому випадку я не занурювався дуже глибоко. Часто мої колеги вже мають написані програми, насамперед мовою Python, а я допомагаю їм оптимізувати цей код, а також аналізувати дані. Наприклад, я спроєктував процес передачі даних: від симуляції — через етапи обробки — до вебінтерфейсу, де результати бачили користувачі.
Тобто тут вам не обов’язково знати подробиці дослідження?
У такому випадку — ні. Одна з ідей CASUS як міждисциплінарного інституту полягала в тому, щоб досліджувати методи, які можна застосовувати одночасно в різних галузях. Для мене це математичні методи, але переважно програмування. Я вивчав обчислювальну фізику плазми й понад сім років займався симуляціями плазми в Чехії. Усе це зводиться до розв’язування в різних областях. Для цього потрібно використовувати суперкомп’ютер.
А коли приходиш у міждисциплінарний інститут на кшталт CASUS, бачиш: «О, у нас тут проблема — треба застосувати рівняння з частинними похідними в іншій галузі». І кажеш: «Гаразд, я не знаю ваших конкретних рівнянь з частинними похідними, бо вони походять з вашої галузевої теорії, але ми маємо загальні методи, які підходять для такого класу проблем. Можемо попрацювати разом. Подивімося, чи є у вас уже якийсь софт, який погано масштабується на великий кластер або взагалі не працює там — бо його колись написали для потужностей ноутбука. А тепер ми хочемо розв’язати задачу, яка в тисячу разів більша. І тут ми можемо використати досвід інших галузей, звідки ми прийшли. У моєму випадку — з фізики плазми — і спробувати застосувати його до вашої конкретної проблеми».
Чи не сумуєте ви за обчислювальною фізикою?
Можливо, трохи. Тепер моя робота майже повністю складається з програмування. Я вже майже не займаюся «чистою» фізикою. Так, мені цього трохи бракує, але так склалася моя кар’єра. Не знаю, до чого це врешті приведе.
Що б ви хотіли досліджувати в «чистій» фізиці, якби мали таку можливість? Чи продовжили б попередні дослідження?
Чесно кажучи, я не так багато про це думав, бо зараз у мене дуже багато інших справ, і багато з них видаються мені важливими. Я хочу продовжувати цю роботу й принаймні завершити проєкти, які вже розпочав. Теоретично я міг би продовжити те, чим займався раніше в Чехії, — у мене й досі є ідеї, які я так і не спробував. У моєму випадку питання не стільки в тому, які саме ідеї я хотів би реалізувати, скільки в пошуку інституту, місця, де я міг би це робити.
Цей міждисциплінарний підхід також допомагає вам у мистецьких проєктах, правда?
Так. Але перед тим, як перейти до мистецтва, хочу додати ще дещо. Ідею міждисциплінарності я застосував, безпосередньо спираючись на досвід у фізиці плазми в межах космологічного проєкту. Космологічний проєкт був темою, в якій я спочатку взагалі нічого не розумів, але вона здавалася мені дуже захопливою, бо йшлося про еволюцію Всесвіту. Це дуже красиво. Коли Олександр читав лекції з цієї теми, я завжди приходив їх слухати, навіть якщо не розумів половини слайдів.
Якось приїхала постдок із Туреччини, її звати Езґі [Їлмаз]. Вона показувала програмне забезпечення, яким користується для цих розрахунків. Я сидів поруч із тодішнім директором інституту, у якого був дуже схожий на мій досвід роботи. Ми дивимося на ці зображення й кажемо: «Це ж дуже схоже на ті ілюстрації, які ми завжди використовуємо, коли пояснюємо основи нашого методу для плазми — . Це виглядає як метод частинок у комірках, тільки замість плазми — гравітація за рівняннями Айнштайна».
Ми одразу пішли до неї й попросили розповісти детальніше: як саме це рахувати, що це за симуляції. У методі частинок у комірках ви маєте частинки — електрони або «хмари» електронів і іонів — які представляєте як частинки, що рухаються в межах сітки. На цій сітці задані магнітне поле й інші поля. Ви спрощуєте повну систему диференціальних рівнянь, розбиваючи її на рух частинок і еволюцію поля, плюс взаємодію між ними: частинки рухаються вільно, поле — дискретизоване на сітці. Це дуже загальна ідея для задач, де є частинки й сили між ними, а також можливі зовнішні поля.
У космології замість того, щоб частинкою був електрон, ви вважаєте частинкою галактику або скупчення галактик. І замість , що діють на ці частинки, ви використовуєте гравітаційні рівняння — теж рівняння з частинними похідними — і застосовуєте їх на сітці подібними методами. Можливо, не точно тими самими, але з того самого класу. А якщо ви хочете рахувати це на суперкомп’ютері, то виникає питання, як розподілити її між вузлами суперкомп’ютера. І тут я кажу: «Я знаю, як із цим допомогти, бо саме цим займався більшу частину свого професійного життя. Спробуймо застосувати це до вашого завдання».
Ми отримали програмне забезпечення зі Швейцарії, яке виконує ці гравітаційні обчислення, і я знав, як допомогти, коли вони хотіли його модифікувати. Чи можемо ми запрограмувати їхні завдання? Виявилося, що ні, бо програмі треба було обмінюватися даними з іншим програмним забезпеченням. Моє завдання — «склеїти» їх так, щоб усе запрацювало. А коли ми отримали дані, я вже знав, як їх аналізувати, візуалізувати й готувати так, щоб космологи, які розуміють фізичний зміст, могли з ними працювати.
Стосовно ваших мистецьких проєктів. З якими митцями ви зазвичай працюєте? З якими видами мистецтва?
До мистецтва я теж прийшов через науку, коли працював в Академії наук Чехії. Мені завжди подобалася 3D-візуалізація даних і симуляцій у фізиці плазми. Я хотів бачити, що відбувається, і бачити це в цікавий спосіб. Якщо результат — просто один графік, це дуже корисно для науковця, ним я і користувався, щоб пояснювати дані, процеси тощо. Але якщо можна візуалізувати все в 3D, побачити, як літають частинки, як лазерний імпульс влучає в ціль, як «вириваються» електрони й іони, до того ж все це — в трьох вимірах, а ще краще — у віртуальній реальності, це зовсім інше відчуття. Ви надягаєте VR-гарнітуру, заходите «всередину» симуляції, дивитеся довкола, спостерігаєте, що відбувається, що саме обчислює ваша програма, — бачите візуальне втілення рівнянь, які писали на папері. Мені це завжди дуже подобалося.
У якийсь момент до нашого інституту прийшов колега [Якуб Ґрош] зі світу мультимедійного мистецтва. Спочатку ми хотіли, щоб він створював 3D-моделі нашого обладнання — я працював у лабораторії з надпотужними лазерами. Він моделював усю цю лазерну інфраструктуру, а ми думали: «Було б добре колись вставити туди результати симуляцій, щоб можна було збільшувати й дивитися, що відбувається всередині». Він працював над цим, я працював над візуалізацією симуляцій.
Згодом йому знадобилася допомога з програмою, якою він користувався для створення 3D-сцен, бо він художник, а не програміст. Він попросив мене подивитися, я допоміг і раптом усвідомив, що це програмне забезпечення для створення 3D-світів не так уже й складно опанувати. Я навчився з ним працювати й почав створювати власні інтерактивні 3D-проєкти. Згодом ми почали робити спільні мультимедійні артпроєкти — не лише в Інституті фізики для роботи, а й поза ним. Ми зробили разом п’ять чи шість проєктів, і в якийсь момент я вже вмів не просто допомагати програмувати, а й створювати щось самостійно.
Ми робимо інтерактивні проєкти, що перетинають межу між реальним і віртуальним світом. Для цього часто використовуємо 3D-камери. Наприклад, відео в реальному часі з галереї, де видно, як рухаються люди. Це відео в реальному часі перетворюється на щось інше й проєктується назад у галерею. Один із наших проєктів називався TRIP. Це були п’ять інсталяцій: TRIP 1, 2, 3, 4 і 25 — п’ять у квадраті. Вони відрізнялися, зокрема, кількістю площин, на які ми проєктували змінені дані. Наприклад, у TRIP 3 один проєктор був спрямований на стіну, один — на стелю й один — на підлогу. Коли ви рухалися всередині цієї проєкційної зони, 3D-камера зчитувала ваш рух, миттєво перетворювала його на абстрактні форми — лінії, куби, — які все одно були пов’язані з вами, бо відображалися у точці простору, де ви стояли. Інші інсталяції використовували ту саму ідею, але з різною кількістю площин. Одна, наприклад, була маленькою: чотири комп’ютерні монітори в квадраті, що утворювали замкнений простір, а камера стояла всередині. Ви могли просунути руку всередину цього простору, а потім побачити, як ваша рука перетворюється на лінії й куби, які відображаються зовні на екранах.
Чи робили ви проєкти безпосередньо на основі наукових даних?
Я створив кілька прямих візуалізацій наукових даних у віртуальній реальності. Деякі — для своїх досліджень фізики плазми. Коли я переїхав до Німеччини, зробив один проєкт для групи з матеріалознавства — візуалізацію квантової симуляції плавлення кристалу берилію. Ви опиняєтеся в об’ємному полі, ніби в тумані навколо, де колір відповідає електричному потенціалу, а атоми кристалу показані як маленькі сфери, що рухаються всередині цього об’єму. Ми масштабуємо сцену приблизно до одного кубічного метра й розміщуємо її в реальній кімнаті розміром три на три метри. Ви надягаєте VR-гарнітуру — й раптом посеред кімнати з’являється шматок плавкого берилію. Ви можете ходити між цими атомами, зазирати «всередину» або збільшити масштаб так, що все стане розміром у сотні метрів, і ви буквально «гулятимете» між велетенськими атомами.
На цьому воркшопі частина, присвячена науковій візуалізації, базується на спрощеній версії цього проєкту. Це те, чого можна навчитися за кілька днів.
Як такі візуалізації допомагають науковцям? Що нового вони можуть отримати з них?
Це непросте запитання. Ми жодного разу не використовували їх, щоб зробити «нове відкриття», бо ми вже знали, що містить система. Наявність візуалізації сама по собі не додала принципово нової інформації. Але загалом існує багато проєктів із візуалізації, які насправді використовуються для отримання нового розуміння проблеми.
Але, можливо, ваші візуалізації розширюють досвід, світогляд, для прикладу?
Саме так. Це більше про досвід. Звісно, такі візуалізації можна використовувати для піару. Але навіть самим науковцям буває дуже приємно й цікаво буквально побачити те, над чим вони працюють. Якщо система складна, з дуже різними просторовими або часовими масштабами, занурення в неї в такому іммерсивному форматі може допомогти краще відчути зв’язки між цими масштабами.
Звичайно, для цього треба мати інструменти взаємодії з даними: щось на кшталт програмного забезпечення для наукової візуалізації, де можна вибрати зріз, виділити частину симуляції й отримати про неї конкретні числові дані. Усе це можна зробити й у 3D на звичайному екрані. VR у цьому випадку — радше круте доповнення. Але загалом можливість показати об’єкт у 3D уже сама по собі може дати додаткову інформацію порівняно з 2D. Якщо ваші дані за своєю природою тривимірні, прості зрізи можуть приховати від вас певні структури.
Це особливо було помітно в плазмових симуляціях, якими я займався: взаємодія лазера з плазмою. Є лазерний імпульс, що влучає в мішень, а на мікрорівні одночасно відбувається безліч процесів. Коли дивишся на це в 3D, можна побачити структури й кореляції, які просто губляться на 2D-зрізах.
З вашого досвіду, як проєкти на перетині науки й мистецтва допомагають науковій комунікації? Чи часто ви бачите, що учні, наприклад, втягуються й починають більше цікавитися наукою?
Так, це дуже допомагає. Коли ви організовуєте захід для широкого загалу, людей найперше приваблює щось інтерактивне. Якщо у вас є гра або щось яскраве, барвисте, рухливе, це притягує. Якщо ви приносите VR або велику проєкцію, де видно, що відбувається всередині, люди охоче підходять. А коли вони вже з вами, ви можете або пояснювати те, що вони бачать, поки вони самі взаємодіють із середовищем, або створити VR-сцену як самодостатню історію: людина надягає шолом, а всередині є голос чи інструкція, що веде її, каже, куди подивитися, на що звернути увагу.
З мого досвіду — як у Німеччині, так і раніше в Празі — людям справді подобаються ці VR- та 3D-світи.
Як утримати цей інтерес до науки після того, як ви привернули увагу?
Це дуже індивідуально й, на мою думку, майже не залежить від віку. Ми бачили людей усіх вікових груп, які абсолютно по-різному реагують на VR-світи. Хтось пробує кілька хвилин і каже, що це дивно й незручно. Хтось охоче дозволяє себе «вести», слухає пояснення, ставить додаткові запитання. Хтось настільки занурюється, що проводить у VR 10 хвилин, і доводиться нагадувати: «Гей, тут ще інші хочуть спробувати». А деякі просто ігнорують те, що ви говорите, бо вони настільки поглинуті новою реальністю.
Скільки з цього досвіду залишається з ними потім — я не знаю, у мене немає таких даних. Але принаймні тут і зараз ми бачимо, що це справді їх зачіпає.
Для мене особисто найкращим моментом був 2018 рік у Празі, коли ми на конференції презентували VR-модель взаємодії лазера з плазмою. Туди прийшов відомий літній професор, автор підручників, які, мабуть, читав кожен фізик, що займається плазмою. Для нього це був перший досвід віртуальної реальності — і ще й у сцені з його власної галузі, якій він присвятив життя. Він сказав: «Вперше в житті я справді бачу ці процеси». Дуже літній чоловік у VR-гарнітурі, абсолютно зачарований, не хотів її знімати. Це було неймовірно приємно.
Можу собі уявити, як це вас надихнуло. Також ви вже не вперше в Україні. Які у вас враження від співпраці з українськими вченими? Як ви оцінюєте фізику в Україні — чи вона, на вашу думку, відповідає глобальним тенденціям?
Я б сказав, що так. Звісно, мій погляд обмежений, бо моя співпраця з Україною здебільшого зосереджена на воркшопах, тож я не можу робити надто глибокі висновки. Але знаю, що є українські науковці в Німеччині, у Дрездені, які роблять дослідження світового рівня. Дехто з них живе в Німеччині вже багато років, інші приїжджають на місяць чи довше й повертаються назад в Україну.
Ви особисто дуже допомагаєте Україні, наприклад, забезпечуючи обладнанням. Чи могли б ви розповісти про цей досвід?
Відповім трохи розлогіше, бо ця історія пояснює й те, як я тут опинився і чому взагалі сюди приїжджаю. Я з Праги, з Чехії, і маю друзів із українським корінням.
Разом з одним із моїх найкращих друзів, дідусь якого був із заходу України, ми уважно стежили за новинами ще з 2014 року, коли Росія вторглася вперше. Відтоді ми більш-менш постійно тримали руку на пульсі. Коли росіяни почали «імітувати навчання» й стягнули половину армії до кордону, у нас не було сумнівів, що станеться повномасштабне вторгнення. На другий день після початку наступу українське посольство в Чехії відкрило рахунок для пожертв — люди могли надсилати гроші напряму. Збір коштів почався дуже швидко, я переказував гроші туди, де це було потрібно.
Я тоді жив у Німеччині, але мав квартиру в Празі, якою майже не користувався, тож запропонував її біженцям. Наприкінці літа вони вирішили, що повертатися більш-менш безпечно, і поїхали назад. А я тим часом дедалі більше злився, читаючи новини про те пекло, яке тоді відбувалося й досі триває. Я жахливо почувався від того, що просто сиджу вдома. Хотілося діяти активніше. Але де я можу бути корисним із моїм PhD з фізики плазми? Як це може допомогти?
Це було на початку 2023 року. Я подумав: «А що, як я приїду в Україну, знайду якийсь університет чи інститут і проведу там воркшоп?». Я знав, що багато українських науковців і студентів приїздять до ЄС, ми знаходимо для них гранти, підтримуємо їх у дослідженнях за кордоном. Але, можливо, не так багато західних науковців приїздять до України. Тож через спільні контакти в Дрездені я знайшов інститут і вирішив приїхати.
Через друзів з Дніпра, які живуть у Чехії, я дізнався про Центр сучасної культури в Дніпрі й провів там кілька воркшопів. Дорогою назад провів ще один воркшоп у Львові, бо це просто було по дорозі. Це був мій спосіб застосувати свої навички так, щоб бодай трохи допомогти.
Паралельно я сперечався з молодим німецьким науковцем, який поширював петицію за «мир». Він виклав її в чат, який могли читати всі співробітники інституту. Я подумав: «Ні, так не піде. Треба відповісти». І тут ми вже говоримо про геополітику. Я фізик, а не політик. Але в академічному середовищі, якщо вступаєш у таку дискусію, треба мати добре обґрунтовану позицію. Я почав шукати аргументи в інтернеті й дуже часто потрапляв на твітер-акаунти, пов’язані з рухом NAFO. Що більше я шукав, то частіше натрапляв на них — і там була справді корисна інформація.
Урешті я сформулював свою позицію, ми навіть змогли простежити, звідки саме ті науковці взяли аргументи для своєї точки зору. Не знаю, чи вдалося мені переконати тих, хто поширював петицію, але принаймні інші люди в інституті побачили, що її не варто підтримувати. Це презентувалося як «хороша мирна петиція проти ядерної зброї», а насправді йшлося про повзучу легітимізацію російської агресії. Звісно, всі хочуть миру, але реальність така, що мета російського режиму — повне знищення України: її культури, її людей. Я сподіваюся, що більшість із тих, хто потім читали цю дискусію, зрозуміли це.
Поки я шукав аргументи, паралельно спостерігав, як NAFO працює в інших напрямах: як вони сперечаються з російськими пропагандистами онлайн, як збирають кошти. Я зрозумів, що можу допомогти й там.
Тож я долучився. Це доволі дивна структура, бо вона повністю децентралізована, нею ніхто не керує, але є локальні групи, які організовано роблять конкретні речі. Доволі швидко я дізнався про таку групу в Чехії. Ми навіть зустрілися наживо й почали ходити на проукраїнські демонстрації в Празі. Тоді відбувалося багато мітингів, організованих так званими «проросійськими силами», тож ми ходили туди на контрпротести, і іноді ці зіткнення були досить гострими — на щастя, без фізичного насильства. Наприклад, коли люди намагалися зірвати великий український прапор з Національного музею в центрі Праги. Сотні людей буквально штурмували музей, щоб його зняти. Їм це не вдалося, бо поліція дуже жорстко втрутилася й захистила будівлю та прапор. Через ці події ми познайомилися з організаціями, створеними українцями в Чехії, і почали допомагати їм.
NAFO-група, до якої я належу, також організувала власний збір коштів на підтримку «Мобільного шпиталю» — волонтерської організації, яка з 2014 року надає військовим лікарів-добровольців. Це довгострокова підтримка. А ще є список із приблизно десяти різних бригад, які отримали від нас медичне обладнання — від апаратів та інструментів до стандартних засобів, як-от турнікети, термоковдри тощо.
Дуже вам дякую за цю допомогу. Чи часто ви стикаєтеся з «миротворчим» підходом — про який згадували щодо колег — у західній академічній спільноті?
Це непросте питання. Я працюю в доволі маленькому інституті в Ґерліці, і там усі добре розуміють, що відбувається. У нас немає з цим проблем. Але я знаю, що деякі чеські інституції досі не запровадили жодних обмежень на співпрацю з російськими науковцями. Формально, публічно, вони підтримують Україну. Але якщо подивитися глибше на те, що відбувається в Західній Європі загалом, то гроші й досі різними шляхами потрапляють до Росії. Не всі готові визнати, що ці зв’язки треба просто обірвати, і дехто намагається співпрацювати напівтаємно.
Часто це проявляється на особистому рівні. Людина каже: «Так, мені не подобається російська агресія, це жахливо. Але якщо я припиню співпрацю з ось цим науковцем, мені буде важче працювати, тож дозвольте мені просто робити свою справу». І якщо ми толеруємо це на рівні окремих людей, чому тоді дивуємося, що на вищих рівнях не хочуть займати принципову позицію?
Які ваші враження від студентів в Україні? Чи помічаєте великий інтерес до фізики загалом і до тем, які ви викладаєте?
Так, студенти завжди приходять на воркшопи. Ми спеціально робимо їх невеликими, бо я навчаю програмувати ці віртуальні світи, а програми досить складні. Якщо це щось абсолютно нове для людини, може виникнути купа технічних проблем. Студент робить усе точно за інструкцією — і все одно щось не працює. Тому мені постійно доводиться підходити, дивитися в комп’ютер, шукати й виправляти помилки. Так неможливо працювати з групою з двадцяти людей.
Я веду два напрями воркшопів. Один — з наукової візуалізації, концептуально це доволі просто. Якщо студенти мають власні дані, які хочуть візуалізувати, ми намагаємося використати їх у проєктах. Якщо ні, у мене є дані з Німеччини.
Для «художнього» напряму техніки дуже схожі. На початку всі проходять одну й ту саму базу. Потім ті, хто хочуть більше зосередитися на мистецтві, використовують застосунок на телефоні, щоб створювати 3D-скани об’єктів, і ми завантажуємо їхні власні об’єкти у фінальний проєкт.
Мені здається, це одна з причин, чому студентам подобається: вони не просто повторюють готовий онлайн-урок, після якого у всіх виходить одне й те саме. Тут у результаті роботи кожного є щось особисте.
Усі інституції, де я проводив ці воркшопи, підтримують проєкт і хочуть його продовження. Це мене дуже тішить і мотивує. Коли я вперше їхав в Україну, то геть не був певен, як це сприймуть: ти приїжджаєш у країну, яка воює, з чимось, за своєю суттю, розважальним. Чи це взагалі доречно? Чи не буде дивним? Але виявилося, що ні — усе було дуже природно. Мені сподобалося, студентам — теж. Коли я повернувся до Праги після першого разу, то вже знав, що хочу приїхати знову. Також після мого першого візиту ми з Якубом та студентами з майстер-класів (які допомагали онлайн) створили виставку, засновану на моєму досвіді тут та темах, які я викладав на майстер-класах.
Ви робите це вже майже три роки. Чи бачите ви вплив тривалої війни на студентів, яких навчаєте?
Так. Я також кілька разів привозив в Україну обладнання і двічі був на музичному фестивалі у Львові. Моє відчуття таке: коли я вперше приїхав у травні 2023 року, було дуже важко. Росія вже масово обстрілювала міста ракетами й іранськими «мопедами», але при цьому був певний оптимізм, віра, що за допомогою США й НАТО війна скоро закінчиться. Зараз, я би сказав, цей оптимізм тане. З кожним наступним візитом стає відчутніше, що майбутнє сприймається похмуріше.
Ви далі боретеся, бо просто не маєте іншого вибору, й, звісно, вірите в хороший результат. Але це вже не той оптимізм, що два роки тому. Він базується на інших цінностях.
Ми з друзями з чеської NAFO-групи теж пригнічені цим. Ми думали, що це щось несподіване й короткочасне, на що світ просто не встиг відреагувати, й поки «велика політика» прокинеться, ми встигнемо трохи залатати дірки своїми діями на місцях. Зараз це вже не схоже на тимчасову ситуацію. Здається, що світ просто не реагує — ані в 2014-му, ані в 2022-му.
Проте навіть якщо дивитися на все це — на глобальну політику, на вибори в Чехії й пов’язані з ними складнощі, — я бачу вдома одну важливу річ: наші збори, наші демонстрації, публічні акції показують, що є багато людей, які й надалі підтримують Україну, не планують зупинятися й справді переймаються тим, що тут відбувається.
