На початку квітня 2025 року світ схвилювала новина — жахливі вовки повернулися з небуття. Компанія Colossal Biosciences1, заснована генетиком Джорджем Черчем і серійним підприємцем Беном Леммом, заявила про «відродження» виду жахливих вовків (Aenocyon dirus) шляхом генетичного редагування. На хвилі медійного гайпу вони підкреслили свої амбітні плани відродити й інших прадавніх тварин і заселити ними сучасні землі. Разом із Ігорем Дзеверіним, еволюційним біологом, зоологом, завідувачем відділу еволюційної морфології Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України, розбираємося, що насправді вдалося зробити Colossal Biosciences та чи можливо відродити вимерлі види тварин.
В епоху пізнього плейстоцену і раннього голоцену (між 129 000 і 10 000 років тому) території Північної Америки повнилися прадавніми тваринами, зокрема й жахливими вовками. Ці світлошерстні хижаки сягали розмірів сучасних великих вовків, але мали коротші лапи, кремезну статуру і більші голови з міцнішими зубами й укусом, сильнішим, ніж у будь-якого вовка. Такі потужні щелепи були необхідним інструментом для полювання на тогочасну мегафауну — гігантських лінивців і мастодонтів, — а також для конкурування з іншими хижаками тих часів — шаблезубими тиграми та прадавніми гієнами. Всі ці велетенські тварини, що колись мандрували північноамериканськими землями, вимерли близько 13 000 років тому, лишивши по собі скам’янілі кістки.
Науковцям компанії Colossal Biosciences вдалося2 відшукати дві непогано збережені скам’янілості, що належали жахливому вовку, — 13 000-річний зуб у штаті Огайо і 72 000-річну вушну кістку зі штату Айдахо. З цих двох залишків змогли виділити фрагменти ДНК прадавньої тварини. Далі вчені порівняли, що відрізняє геном жахливого вовка від геному сірого вовка, який проживає на території сучасних Сполучених Штатів. Варто зазначити, що вони не збиралися «вживляти» прадавній геном сучасному вовку. Натомість взяли ядро клітини сірого вовка і зробили зміни в 14 генах, які мали б відповідати геному прадавнього хижака. Далі ядро пересадили у яйцеклітину, з якої в лабораторних умовах виростили ембріони. Ембріони імплантували сурогатним матерям, собакам, і невдовзі на світ з’явилися білі вовченята — самці Ромул і Рем, а за декілька місяців — самка Кхалісі, названа на честь персонажки з «Гри Престолів».
Звісно, «відродження» прадавніх вовків, так схожих на «лютововків» з популярного фентезійного серіалу, наробило шуму в медіа. Але перш ніж розібратися з науковим боком питання, потрібно зрозуміти, що історія про «відродження» жахливих вовків відома нам переважно з пресрелізу3 компанії Colossal Biosciences та великої статті в журналі Time2.
Але наукові відкриття не публікуються в Time. Спершу вони мають оприлюднюватися у наукових журналах і проходити професійне рецензування, коли інші науковці з цієї сфери мають змогу вивчити методологію і результати дослідження, а також оцінити його якість. Після гучної заяви в медіа Colossal Biosciences все ж оприлюднила частину наукових результатів. Але це всього лише препринт4 — попередня версія статті, яка не пройшла професійне рецензування. У препринті йдеться про найменш сенсаційну частину новини, а саме про походження жахливих вовків. Проаналізувавши вищезгадані зуб і вушну кістку, вчені з’ясували, що жахливий вовк — це вид гібридного походження. Дві третини їхньої ДНК походять від групи тварин, близькоспорідненої з сірим вовком, койотом і червоним гірським вовком, а ще одна третина — від іншої еволюційної лінії псових. Якщо результат буде підтверджено, то, безумовно, це цікаве відкриття для палеозоологів. Але для широкого загалу найцікавіша частина цього препринту — це ім’я Джорджа Р. Р. Мартіна, автора «Пісні льоду і полум’я» і одного з інвесторів Colossal Biosciences, серед співавторів.
Для того, щоб відтворити повністю зниклий вид, потрібно знайти відповіді на питання, які досі були не розв’язаними. Ба більше — їх розв’язання вважається неможливим. Colossal Biosciences стверджують, що їм вдалося це зробити, але не пояснюють, як саме, сіючи серйозні сумніви в науковій спільноті.
Проблеми з відтворенням геному
Уся інформація про будь-який організм міститься в геномі — повному наборі ДНК. Взявши геном одного організму, можна відтворити його абсолютну копію. Так у 1996 році зробили з відомою на весь світ вівцею Доллі, клонувавши її з клітин дорослої вівці. Ця ідея лежить в основі роботи компанії Colossal Biosciences. Вони мріють про відтворення вимерлих видів тварин — волохатих мамонтів, маврикійських дронтів і жахливих вовків, — беручи за основу геном з їхніх скам’янілих залишків. І саме з геному починаються перші проблеми.
Ми досить добре навчилися читати й порівнювати гени різних видів. Цілком імовірно, що науковці змогли побачити відмінності між генами жахливого і сірого вовка. Але що з цим робити далі? Річ у тім, що бачити відмінності й інтерпретувати їх — це не одне й те саме. Так, до прикладу, ми чудово знаємо, що відрізняє геном шимпанзе від геному людини. Але ми не знаємо, скільки змін і де саме потрібно зробити, щоб перетворити шимпанзе на людину. Геном сірого вовка складається з 19 000 генів2, в той час як науковці з Colossal Biosciences зробили лише 20 змін у 14 генах, щоб «перетворити» його на жахливого вовка. При цьому, вони не пояснюють, як обирали гени і якого обсягу були зміни — чи відредагували вони половину гена, чи лише один нуклеотид?
Ще одна проблема з редагуванням генів — їхній вік. Щоб клонувати Доллі, науковці брали генетичний матеріал живої тварини. Але жахливі вовки зникли понад 10 000 років тому. Після смерті організму ДНК вкрай погано зберігається — зазвичай не більше ніж кілька сотень років. Іноді дослідникам вдається знайти і старішу ДНК. Наприклад, в умовах вічної мерзлоти в рідкісних випадках ДНК може зберігатися сотні тисяч років. Але здебільшого зразки давньої ДНК фрагментовані та пошкоджені, тож складно одержати повну картину. Colossal Biosciences проаналізували фрагменти 13 000-річного зуба та 72 000-річної вушної кістки, а такий вік геному практично є межею можливостей наукової методики. Тому наразі незрозуміло, як саме дослідники могли знайти та визначити всі відмінності між ДНК сірого та жахливого вовка.
У Colossal Biosciences не говорять про неповноту генетичної картини, але на це є досить чіткі вказівки. З 20 змін, які зробили в геномі сірого вовка, лише 15 відповідали5 розшифрованому геному жахливого вовка. Решта п’ять змін не притаманна жодному з видів. Чому їх зробили? Візьмемо до прикладу світлий колір шерсті, характерний для прадавнього хижака. Вчені з’ясували6, що ген, який відповідає за колір шерсті жахливого вовка, призводить до пошкодження зору і слуху в сучасного сірого вовка. Для того, щоб Ромул, Рем і Кхалісі мали світле забарвлення і достатньо гострий зір, зміни в генах скопіювали з генетичного матеріалу сучасних арктичних видів. Але ж жахливий вовк не мав цих проблем, інакше він не міг би бути таким вправним мисливцем. Отже, в його геномі було щось, що дозволяло йому мати і світлий колір шерсті, і непоганий зір, і чудовий слух. Оскільки вчені не змогли відтворити повну картину геному, їм довелося вдатися до таких махінацій, щоб компенсувати несумісність генів у сучасному виді вовків. Разом все це вказує на те, що трійко вовченят, виведених компанією Colossal Biosciences, — це лише генетично модифіковані сірі вовки, а не справжні жахливі вовки.
Харизматичні види і знищені екосистеми
Волохаті мамонти, дронти і жахливі вовки, над поверненням яких працюють у Colossal Biosciences, — це великі ссавці або птахи, цікаві широкій аудиторії. Їх називають харизматичними видами, адже величний білий вовк набагато краще виглядає на обкладинці журналу, ніж колонія грибків чи бактерій. Проте саме з грибків, бактерій, рослин та інших тварин складаються екосистеми, в яких ми існуємо і в яких колись існували нині вимерлі види. Відсутність давніх екосистем — це ще одна причина, з якої повернути вид до повноцінного життя неможливо.
Сьогодні трійко вовченят живуть на території великого екологічного заповідника під постійним наглядом. Вони їдять те, що приносять їм доглядачі, та не мають змоги вийти за периметр огородженої території. Насправді їм і немає куди виходити. Мисливські землі жахливих вовків тепер зайняті великими містами та автострадами. Північною Америкою більше не блукають величезні мастодонти, на яких полювали вовки. А хащі осадних апельсинів7, якими колись харчувалися травоїдні велетні, тепер ростуть лише на невеличкій території у регіоні Ред Рівер. Вимирання мегафауни стало однією з головних причин зникнення жахливих вовків. Наскільки ми знаємо їхню еволюційну історію, вони не змогли пристосуватися до полювання на дрібну здобич, якою сьогодні харчуються сірі вовки. Тож якби вони дійсно повернулися з небуття, невідомо, чи змогли б вижити в дикій природі.
Для відродження виду не достатньо просто «повернути» тварину — потрібна ціла екосистема, яку формували і від якої залежали тисячі живих організмів. У статті National Geographic8 Стюарт Пінн, завідувач кафедри природоохоронної екології в Університеті Дюка, демонструє цю проблему на прикладі популярного фільму «Парк Юрського Періоду». У фільмі науковцям вдалося відтворити завропода, який з’являється на екрані й жує листя гігантського дерева. І хоча поява завропода дивує, ще більше дивує наявність гігантського дерева, якому знадобилася б принаймні сотня років, щоб досягти таких розмірів. Для того, щоб підтримувати життя велетенського завропода, потрібна не одна тисяча таких дерев, а їм, своєю чергою, потрібні мільйонні колонії комах чи грибків, які разом створюють унікальну екосистему. Без екосистеми видам не вижити.
Подібні приклади бачимо і в сучасності. Руйнація місць проживання підштовхнула північну плямисту сову на межу зникнення. Дослідження9 1988 року показало, які чинники викликали це. Плямиста сова живе у дуплах старих дерев. Через вирубку дерев популяція сов поступово скорочується. А висадка нових дерев не розв’язує проблему, адже сови гніздяться лише в дуплах дерев, що росли не один десяток років. Тож навіть якщо після зникнення плямистої сови вдасться відтворити її геном, «відродженим» совам, так само як і попередницям, не буде де жити. Ми навряд чи зможемо повернутися до ландшафтів епохи плейстоцену, звичних для жахливих вовків, але ми ще можемо зберегти нашу дику природу і тисячі видів, які її населяють.
Самотні вовки
Крім екосистем, тваринам потрібні їм подібні. Особливо таким розумним і високосоціальним істотам, як вовки. Вовченята вчаться у своїх батьків, а також у інших вовків у зграї. Коли популяція вимирає, разом з нею зникають накопичені знання, особливості поведінки та навички виживання. Все це не записане в генах, а передається від тварини до тварини. Вчені ж можуть лише теоретизувати про те, як жили жахливі вовки.
Як вказано в препринті, жахливі вовки — це, ймовірно, нащадки гібридів близького родича сучасних вовків, койотів, червоних гірських вовків і якогось іншого виду прадавніх собак. Усі ці види мають різні поведінкові особливості. Наприклад, сірі вовки живуть і полюють у чітко структурованих, ієрархічних зграях. А от койоти переважно ведуть усамітнений спосіб життя, час від часу сходячись з іншими представниками виду для парування. Достеменно невідомо, яка поведінка була характерна для жахливих вовків, і ці знання були втрачені десятки тисяч років тому.
Чи зможуть білі вовченята, виведені Colossal Biosciences, поводитися принаймні як сучасні сірі вовки, не маючи поруч із собою старших родичів, яких могли б наслідувати? Ми цього не знаємо. При цьому цікаво, як би відреагувала вовча зграя на появу трьох «жахливих» вовків. Є велика ймовірність, що сірі вовки не помітили б особливої різниці і ставилися б до «відроджених» вовченят як до своїх. Але відсутність досвіду соціальних контактів могла деформувати поведінку вовченят і ускладнила б їм налагодження зв’язків зі зграєю. Також, якщо одна зі змін геному стосувалася запаху — визначального сигналу для розпізнавання своїх і чужих, — то вовча зграя не прийняла б чужинців. Утім науковці Colossal Biosciences навряд чи дозволять вовченятам контактувати чи паруватися з іншими вовками — занадто дорого коштувало їх створення, щоб піти на такий ризик. Тож «відроджені» вовки приречені на самотнє існування.
Зміни клімату
Навколишнє середовище і тварини, що в ньому живуть, взаємопов’язані. Клімат впливає на поведінку і життя тварин — згадайте, хоча б, як різняться білі ведмеді, що живуть у снігах, і ведмеді гризлі з лісів Північної Америки. Так само і тварини можуть впливати на середовище, в якому живуть. Наприклад, мандруючи, африканські слони10 розносять насіння, тим самим підтримуючи баланс рослинності в саванах. Так формується стійка, збалансована екосистема.
Коли баланс порушується, вся екосистема може зруйнуватися. Прадавні тварини, як-от жахливі вовки чи динозаври, колись стали жертвами змін клімату. Сьогодні компанія Colossal Biosciences припускає, що зможе сповільнити нову глобальну зміну клімату, повернувши прадавніх тварин. Одна з їхніх головних цілей — «відродити» волохатого мамонта. Вкриті густою шерстю та товстим шаром жиру, ці велетні колись блукали просторами тундри. З покоління в покоління вони передавали знання, як вижити в холоді і темряві. Що було б, якби вдалося їх повернути?
Цього ми ніколи не дізнаємося, адже повернути померлу тварину неможливо. Втім в Colossal Biosciences працюють над редагуванням генів азійських слонів, щоб зробити їх схожими на мамонтів. Згідно з їхнім баченням11, штучно створені «мамонти» повинні розселитися арктичною тундрою та сповільнити нагрівання планети. Як? Арктичні землі вкриті так званою вічною мерзлотою, в якій зберігаються величезні обсяги вуглекислого газу. Якщо вічна мерзлота розтане, вуглекислий газ вивільниться, парниковий ефект посилиться, а глобальна температура підніметься. Теоретично, мандруючи тундрою, «мамонти» викорчовували б дерева і сприяли б появі степу, який колись вкривав цю місцину. Степова трава поглинає менше сонячного світла, ніж дерева, тож вічна мерзлота під нею краще б зберігалася.
Мало того, що ця ідея нереалістична, вона ще й має викривлену логіку. Боротися зі змінами клімату можна і без генетично модифікованих слонів. Можливо, Colossal Biosciences змогли б змінити гени слонів, викликавши в них , та випустити цих вкритих шерстю тварин у світ, який стає все теплішим. Але замість того, щоб «відроджувати» вимерлі види та змушувати їх жити у нездоровому довкіллі, чи не доцільніше було б спрямувати ресурси на те, щоб відновити наше довкілля і зберегти тварин, які зараз борються за своє виживання?
Збереження, а не «розвимирання»
Немає нічого більш остаточного за смерть. Якщо вид зникає з лиця Землі, його вже неможливо відродити. Вовченята компанії Colossal Biosciences створюють лише ілюзію зворотності. Начебто технологічні інновації можуть повернути назад тварин, що зникли внаслідок змін клімату та діяльності людини. І хоча науковці дійсно досягли значного прогресу — навчилися розшифровувати і редагувати гени, — закони природи неможливо порушити. Перефразовуючи відоме гасло з «Гри престолів», те, що мертве, не може повернутися.
Захоплення ідеєю відродження небезпечне тим, що воно відвертає увагу від справді важливих речей, а саме збереження реального біорізноманіття та екосистем. Якщо ми повіримо, що в будь-який момент зможемо відродити вимерлих тварин, які зараз опинилися на межі зникнення, то втратимо відчуття нагальності проблеми. Станом на зараз, щороку12 вимирає від 200 до 2000 видів тварин. У наступні десятиліття ми можемо втратити до мільйона13 видів. Ми живемо в новому періоді масового вимирання, і, на відміну від попередніх періодів, цього разу воно спричинене саме нашою діяльністю. Тож маємо зосередитися на збереженні довкілля та дати шанс тим видам, які все ще живуть поруч із нами.
