Чим займаються зоологи і чи схожі вони на дивакуватих науковців з фільмів, або навпаки — на шукачів скарбів? Коли людина дізнається, що я зоолог, часто чую у відповідь, що зоологія — це робота не для жінок, і взагалі, це не наука — спостерігати за пташками чи метеликами. Та й родину, займаючись зоологією, не прогодуєш.
Насправді, як часто і буває, істина десь посередині. Зоологи досліджують тварин, хребетних та безхребетних, і залежно від спеціалізації та бажання дослідника, він може все життя провести за дослідженнями в кабінеті чи лабораторії або, навпаки, збирати матеріал у польових експедиціях. Я надаю перевагу саме польовій зоології. Зазвичай у теплий період року я, як і частина моїх колег, їжджу в експедиції, а взимку обробляю матеріали та аналізую отримані дані.
Якщо людина займається саме тією справою, яка їй найближча, вона стає фахівцем у своїй галузі, а дослідження — способом життя. Протягом останніх десятиліть відбуваються позитивні зміни, для українських науковців відкривається дедалі більше можливостей, зокрема активне співробітництво з закордонними колегами й участь у міжнародних проєктах. Щоправда, переважно це вдається за рахунок окремих грантів та проєктів, але українські науковці дедалі більше інтегруються в міжнародну наукову спільноту.
Маючи біологічну освіту (я, наприклад, закінчувала кафедру зоології КНУ ім. Т. Г. Шевченка), людина не приречена все життя займатися лише чимось одним, напрямком, який обрала ще під час студентства. Яскравий приклад — мої колеги з Природничого музею, д.б.н. Леонід Горобець та к.б.н. Вадим Яненко, які під час навчання (як і я) займалися орнітологією, а потім перекваліфікувалися на палеонтологів. На сьогодні досить часто нові відкриття відбуваються саме на межі наук. І майже не буває серйозних досліджень, які науковець проводить сам. Робота в колективі зі спеціалістами з різних галузей дозволяє максимально повно дослідити певні питання та проблеми.
Наприклад, два основних напрямки, які мене цікавлять і якими я займаюсь — орнітологія та археозоологія (а також — зооархеологія). Буває дещо важко поєднати, але за бажання можливо. Дипломні роботи та кандидатську дисертацію я писала про дослідження воронових птахів, продовжуючи роботу мого вчителя-орнітолога та наукового керівника Сергія Лопарьова. Ми досліджували чисельність та її зміни у воронових птахів, особливості створення їхніх зимових скупчень — ночівель. Воронові птахи широко розповсюджені (це всім відомі грак, сіра ворона, галка, сорока та крук), і значення для людини вони мають суттєве. Птахи можуть бути як переносниками паразитів і хвороб, так і шкідниками для сільського господарства. А можуть, навпаки, приносити користь, поїдаючи шкідників. До речі, коли з’явився пташиний грип, одразу почали звертатися до орнітологів, зокрема, щоб уточнити шляхи міграції птахів.
Ці дослідження ми продовжуємо й сьогодні. Дуже важливими є довготривалі дослідження, особливо в орнітології. Оскільки значна частина птахів з території України відлітає на зимівлю, для активних досліджень залишається тільки тепла пора року. І для підрахунків чисельності на певній території необхідно проводити дослідження роками, щоб мати можливість відстежувати реальні тренди зміни чисельності й нівелювати похибки. Можу сказати, що наші дослідження особливості розміщення та чисельності воронових птахів на території Києва на сьогодні безперервно проводять понад 50 років. Наприклад, ми виявили, що протягом останніх трьох зим кількість воронових птахів, які зимують в Києві, скоротилася вдвічі. По-перше, це може бути пов’язане зі зміною клімату — в Україну перестали летіти на зимівлю граки з Росії. По-друге, можливий спад чисельності й місцевих, українських граків. Щоб точно з’ясувати причини цього явища, потрібні подальші дослідження. Такі безперервні спостереження протягом пів століття конкретних видів птахів на певній території рідкісні не лише для України, але й для Європи. І ми, поки є можливість, їх продовжуємо.
Це саме про зграї воронових птахів над Києвом писали російські ЗМІ, стверджуючи, що птахи відчувають сатанинську природу українського керівництва. Перед цим вони розповідали, що це птахи з біолабораторій, і коли навесні полетять до Росії, українці їх заразять небезпечними для людей хворобами, щоб використати, як біозброю. От саме цих птахів та шляхи їхніх міграцій ми і досліджуємо.
Приблизно 17 років тому я вперше потрапила в археологічну експедицію. І коли керівник експедиції дізнався, що я зоолог, він дуже зрадів і сказав: «Нам дуже потрібні археозоологи!». «Архео… хто?» — перепитала я. Бо доти ніколи про таких спеціалістів не чула. Власне, ця поїздка і зумовила мій науковий інтерес на багато років. Археозоологія — це дисципліна на межі археології, зоології й палеонтології. В інших країнах проводять археозоологічні конгреси та конференції, видають літературу. У нас тільки останні десять років почали використовувати цей термін, зокрема завдяки популяризації науки. Але прогрес суттєвий: на сьогодні вже відбувся перший захист з археозоології — Михайло Кублій, співробітник Інституту Археології НАН України, успішно захистив дисертацію, ще одна робота — Аліни Ступак (Вейбер), співробітниці палеонтологічного музею НППМ, в процесі написання.
А є ще зооархеологія, яка досліджує саме тварин, хоча кістки походять з археологічних розкопів. У археозоології та археології предмет дослідження — історія людства. А об’єкт дослідження археолозоологів — кістки тварин. У зооархеології предмет досліджень — тварини, а об’єкт — кістки з розкопок.
Якщо у дослідника є бажання і відповідна кваліфікація, абсолютно реально брати участь в різних, в тому числі міжнародних, проектах.
Так, вже майже два роки тому, мене запросили взяти участь у проекті «Mummies of Ukraine», у межах якого ми з колегами досліджуємо давньоєгипетські мумії, які зберігаються в Україні. Мені пощастило дослідити мумію крокодила, яка перебуває в Києво-Печерській Лаврі, у фондах заповідника. Взагалі про деякі дослідження можна писати окремі історії, інколи майже детективні. Так, під час обстеження мумії вдалося виявити слід від холодної зброї, якою крокодил був заколотий. Ця знахідка унікальна і на сьогодні є другим у світі доведеним випадком вбивства крокодила задля муміфікації. І першим — за допомогою холодної зброї. У 2019 році, завдяки неінвазійним методами дослідження (КТ), міжнародна команда дослідників виявила, що крокодил, використаний для муміфікації, був вбитий ударом тупого предмета по голові. До цього вважалося, що крокодилів спеціально не вбивали.
Річ у тому, що в давніх єгиптян крокодили вважалися уособленням бога Себека і були священими, їх не можна було вбивати. Відповідно, при храмах давньоєгипетські жреці утримували крокодилів та доглядали за ними. І лише коли тварина помирала власною смертю, її муміфікували. Завдяки трасологічним методам вдалося реконструювати, як саме її знерухомили і як перерізали шийний відділ хребта. І навіть вдалося реконструювати орієнтовну довжину та форму кинджала, яким убили крокодила. Цікаво, що і довжина, і форма зброї виявилися дуже близькими до відомих кинджалів, які належали Тутанхамону. Ми припускаємо, що в якийсь історичний момент попит перевищив пропозиції і, можливо, невелике коло втаємничених, ймовірно, жерців, спеціально вбивали крокодилів для подальшої муміфікації. Але для остаточних висновків потрібні подальші дослідження.
Влітку я робила доповідь за результатами цих досліджень на Третьому міжнародному симпозіумі про тварин у Давньому Єгипті. Доповіді, як і лекції, теж можна робити по-різному. Сьогодні можливості для презентації досліджень майже безмежні, і на мою думку, оптимально, коли доповідь з одного боку зроблена зрозумілою мовою навіть не фахівцям в конкретному питанні, а з іншого, залишаються ніби неозвучені «прогалини», які провокують слухачів ставити питання. Мені потрібно було пояснити реконструкцію: як саме вбили крокодила, як людина тримала зброю і знерухомила тварину, і я зробила вибір на користь наочної демонстрації. Оскільки крокодила під рукою в мене не було, довелося взяти іграшку, розміри якої дозволяли здійснити реконструкцію. Замість кинджала виступав кухонний ніж (звичайно, в презентації це було обговорено). Тож реконструкція за допомогою іграшки допомогла без зайвих проблем пояснити необхідні нюанси. І абсолютно адекватно була сприйнята міжнародним товариством.
Також мені пощастило долучитися до дослідження знаменитої золотої пекторалі з кургану Товста Могила, яку знайшов відомий археолог Борис Мозолевський. Я виросла на книгах про цю унікальну пектораль і, звичайно, з дитинства мріяла теж її досліджувати. Але я не археолог. Та два роки тому мене запросили як експерта-зоолога визначити стать однієї з фігурок тварин на пекторалі: козла чи козу. І єдине, що могло допомогти — визначити, тварина зображена з вим’ям чи калиткою (мошонкою). Тож моя мрія здійснилася, хоч і не зовсім так, як я уявляла. А експертні знання можуть знадобитися в найнеочікуваніших ситуаціях. До речі, на зображенні виявився молодий козел.
Любити свою роботу, не боятися експериментувати й розповідати про свої результати, — це ті якості, які потрібні науковцю. Наполегливість, доброчесність та ще купа якостей йдуть поза конкурсом. І нам дуже потрібно, щоб науковці розповідали про свої дослідження і досягнення. За останні шість років ми пройшли величезний шлях у цьому напрямку. Але цього ще недостатньо. У 2023 році керівництво України скоротило фінансування всієї науки більше, ніж на 20%. Це означає, що наші науковці знов будуть або скорочені, або залишаться без зарплатні, не кажучи про фінансування лабораторних досліджень. Те, що при наявному фінансування нам вдається залишатися на порівнянному рівні досліджень з закордонними колегами, я вважаю, це подвиг та заслуга наших науковців. Але не Держави, на жаль. Не може наука існувати без фінансування. А без науки неможливий сучасний розвиток та існування Держави.
