Астронавт Ренді «Комрад» Брезнік у 2008 році всиновив хлопчика з Дніпра. Восени 2017 року він розгорнув український прапор на орбіті Землі, а згодом зробив кілька фотографій нічного Києва з борту МКС (Міжнародної космічної станції). Астронавт двічі був на орбіті та п’ять разів виходив у відкритий космос. У березні 2018 року Ренді приїжджав в Україну, щоб повернути прапор, який пролетів 108 мільйонів кілометрів, і надихнути дітей досліджувати космос. Куншт отримав унікальний шанс із ним поспілкуватися!

Автори фото: Валентин Кузан та Григорій Веприк

Куншт: Отже, перше запитання.
Ренді: Готов! (говорить російською – ред.)
К: У попередніх інтерв’ю ви розповідали, що з дитинства мріяли стати пілотом. Що виявилося найважчим, коли ви ним усе-таки стали?
Р: Я мріяв стати пілотом з раннього дитинства і боявся, що у мене може не вийти. Хвилювався, що якщо піду в школу для пілотів, а моє тіло буде непристосованим, я не зможу цим займатися. На щастя, мої мрії та можливості збіглися. Мені вдалося покерувати F/A-18 (американський палубний багатоцільовий винищувач – прим. ред.), пізніше стати пілотом-випробувальником, а згодом потрапити у TOPGUN (Програма США для викладачів курсу воєнної тактики для винищувачів – прим. ред.). Це також збігалося з моїми мріями. А піти ще вище і стати астронавтом стало реалізацією моїх найбожевільніших мрій!
К: Що вас тоді найбільше вразило?
Р: Здається, найбільше мене вразив перший день як астронавта – ще до того, як я відправився у космос чи почав підготовку до польоту. Нас викликали у Вашингтон, оскільки це була 35-та річниця місії «Аполлон» із висадки на Місяці. Мене тільки-но обрали, тож я ще нічого не встиг зробити. Перед тим, як розпочалася церемонія, мене повели до зеленої кімнати внизу Національного музею авіації. Я заходжу, а там Ніл Армстронґ, Базз Олдрін, Джон Ґленн, Джин Сернан (повне ім’я Юджин Сернан – прим. ред.). Так я розмовляв із першою й останньою людиною, що стояли на поверхні Місяця. Це просто перевершило всі мої сподівання. Вони були героями мого дитинства. І в перший день моєї роботи я думав: «Сподіваюся, що працюватиму в NASA вічно, краще просто бути не може!».
К: Поговорімо про підготовку. Ви готувалися в печерах Сардинії, брали участь у підводних підготовках NEMO, і, звичайно ж, пройшли безліч тренувань від NASA. Зрозуміло, що фізична підготовка була, а чи була психологічна?
Р: Чудово, що ви згадали ці приклади, адже вони і є психологічною підготовкою. Це не тільки фізично небезпечні тренування, треба зважати, що ми перебуваємо у цих умовах разом з іншими астронавтами й космонавтами. Йдеться про те, що я можу дізнатися про себе під час стресових ситуацій і що я можу взнати про інших людей. Як я можу їм допомогти, і як вони можуть допомогти мені.


К: Що з того, чому ви навчилися, допомогло вам у космосі?
Р: Під час тренінгу в печерах я був єдиним у команді, хто вже літав у космос. Інші чотири астронавти й космонавти з Японії, Росії, Франції та Британії ще не були в космосі (космонавтами називають людину, яка здійснила політ в космос на борту радянського або російського космічного корабля. Астронавт – це той, хто здійснив політ на борту американського корабля. На різниці у термінах особливо акцентували під час Холодної війни – прим. ред.). Для них я був ментором. Мій досвід у космосі накладався на тренування, яке було відмінне від усього, що будь-хто з нас колись робив. Я раніше ніколи не жив у печері. Відсутність сонячного світла протягом семи днів! І в мене, й у інших є деякі природні страхи або речі, які здаються некомфортними, – принаймні доти, поки я їх не зробив. Одного разу нам потрібно було, щоб один астронавт дещо зробив, треба було помінятися ролями, і для нього це була незручна ситуація. Він хотів залишитися в зоні комфорту, тому просив для себе інше завдання. Проте, як досвідчений астронавт, я мусив сказати: «Ні, треба, щоб ти зробив це. Будь ласка». Було складно, однак він пішов і зробив. Тієї ж ночі у нас була змога сісти й обговорити ситуацію. Я сказав: «Слухай, якщо моїм завданням буде стати командиром космічної станції або командиром космічного корабля, мені треба бути впевненим, що кожен зможе робити все, до чого їх готували, а не лише те, що їм подобається робити. Може так статися, що я буду поранений, і тобі треба буде про мене подбати». Допомогти комусь подолати їхню природну реакцію або щось незручне так, щоб вони не дратувалися і не обурювалися, – це мій найважливіший урок із тренувань.
К: Ви відчували себе самотнім на МКС?
Р: Авжеж ні. Там було шість команд, а в команді США навіть на одну людину більше ніж зазвичай, тобто чотири астронавти. Нам ніколи не було самотньо. І найкраще, що з сучасними технологіями, IP-телефонами я міг у будь-який час зателефонувати дружині, дітям, друзям із різних частин світу.


К: Ви пам’ятаєте, що відчували під час першого виходу у відкритий космос?
Р: О, я абсолютно точно пам’ятаю свої відчуття! Моя дружина мала народити за день до того. У неї почалися пологи, і я думав, що у той день, коли потрібно було вперше виходити у відкритий космос, я прокинуся й почую новину, що в мене народилася дочка. Однак цього не сталося: мені повідомили, що вона досі народжує. Ви можете уявити мої відчуття навіть без першого виходу в космос?! Я попросив передати моїй дружині, що я її кохаю, але мені треба йти працювати. У той день на роботу у відкритому космосі ми витратили десять годин. Ми вдягнули скафандри, вийшли у космос, повернулися, і тоді я вже точно сподівався почути, що дочка народилася. Повернувшись виснаженим після виходу, я знімаю свій шолом і питаю: «Ну що?». А мені відповідають: «Ні, вона все ще народжує». Хоооо!!! (закочує очі під лоба – ред.).
К: Ви хвилювалися більше за народження дочки, ніж за вихід у космос?
Р: О, да! Конечно! (говорить російською – ред.)
Наче студент в університеті, який спочатку готується до одного іспиту, а через день до іншого. Він має сказати собі: «Я маю зосередитись і скласти цей іспит, а потім почати готуватися до наступного». Такий принцип ми називаємо компартменталізація. Коли я повернувся тоді з відкритого космосу, а моя дочка ще не народилась, я пішов спати. Коли прокинувся, зателефонував, а вона все ще не народила. І приблизно за 20 хвилин після того, приблизно о третій ранку, я дізнався, що донька нарешті народилася. А наступного дня мені знову потрібно було виходити у відкритий космос.
К: Ви пам’ятаєте, про що думали перед зльотом?
Р: Під час першого зльоту я думав про дружину, яка була на дев’ятому місяці вагітності, і сподівався, що вібрації (на злітному майданчику – прим. ред.) не вплинуть на неї.
К: Вона була присутня?
Р: Так, вона перебувала на відстані лише 4-5 кілометрів. Лікарі не були впевнені щодо впливу коливань на вагітність, однак дружина сказала: «Якщо я не зможу бути присутньою під час запуску, ви теж не підете!». А вони (лікарі – прим. ред.) дуже хотіли бути присутніми. Та все, звичайно, пройшло добре.


К: Це прекрасно! Цей випуск журналу Куншт присвячений еволюції. Чи вірите ви, що людина стане міжпланетним видом у майбутньому?
Р: Насправді, якщо не стане, я засмучуся, адже саме над цим я і працюю. Вісімнадцять років люди постійно перебувають на космічній станції, щоб з’ясувати, як захистити тіло людини у невагомості, а отже й у міжзоряному просторі, коли ми покинемо нижню частину орбіти Землі й радіаційні пояси планети (внутрішні шари магнітосфери, у яких утримуються високоенергійні заряджені частинки). Радіаційні пояси Землі умовно поділяють на внутрішній, заповнений здебільшого потоками протонів, та зовнішній, де в основному зустрічаються високоенергійні електрони – прим. ред.), що захищають нас від надмірної кількості радіації. Одна з наших найбільших проблем – радіація, а також нездатність зберігати кістки та м’язи міцними (в умовах невагомості – прим. ред.)
К: Що ви думаєте про плани Ілона Маска колонізувати Марс?
Р: Я думаю, що це чудова мета. Терміни трохи оптимістичні. Є певні технічні виклики, які потрібно подолати. Проте мені подобається його сміливість у цьому питанні. Він каже: «Це те, що ми з командою намагаємося зробити». І це спонукає інших думати: якщо він може це зробити, чому б і нам не спробувати? Чому б нам не співпрацювати та не втілити це в життя?
К: Якби вам запропонували полетіти на Марс як колонізатору планети, полетіли б?
Р: Тільки якби я міг взяти з собою сім’ю.
К: А якщо можна із сім’єю?
Р: Я мусив би поговорити з дружиною, дізнатися, чи вона захоче. Проте думаю, що я був би дуже, дуже зацікавлений. Я знаю, наскільки гарна планета Земля, коли ти на висоті всього 400 кілометрів над нею. А полетіти далі, де Земля – це лише крапка, і здається зіркою в нічному небі… Я думаю: «Вау, я справді хотів би». І це саме те, чим ми займаємося: ми маємо зрозуміти, як підготувати людей до подібних польотів.
К: Ви взяли прапор України на МКС, всиновили хлопчика з України. Чи маєте ще якісь зв’язки з нашою країною? Можливо, зустрічалися з першим астронавтом незалежної України Леонідом Каденюком, який нещодавно пішов із життя?
Р: На жаль, я з ним не знайомий. І мені було дуже сумно, коли я дізнався про це. Я хотів би з ним зустрітись! Але ще більше я хотів би побачитися з наступним українським астронавтом. Тому, друзі, коли ви вже оберете наступного? Або двох, або трьох? (сміється – ред.)
К: Що на вашу думку необхідно Україні, щоби мати більше астронавтів?
Р: Я думаю, що коли ми дивимося на Місяць і особливо на Марс як на наступні цілі для більшості космічних агенцій, то розуміємо, що така місія не є здійсненною для однієї країни. І якщо в Україні будуть професіонали і знання, які даватимуть в університетах, інженерні досягнення; якщо ви зробите такий внесок – це стане приводом сказати: «Гей, ми хотіли б відправити одного з ваших астронавтів також!».
К: Яку пораду ви дали б людині, що мріє стати астронавтом? Можливо, якийсь секрет, яким би ви могли поділитися?
Р: Вони мають бути здібними у тій галузі, яку оберуть. Це не обов’язково має бути астрофізика чи астрономічна інженерія. Серед астронавтів є ціла низка лікарів, геологів, пілотів-випробувальників… Команді, що летітиме на Марс, потрібні будуть різні експерти. Освіта, яку вони отримають, і що з нею робитимуть далі – це найважливіше. Люди думають, що справа в університеті. Насправді я б надав перевагу «четвірочнику», який робить феноменальні речі, бо він у захваті від того, чим займається, ніж відміннику, який робить стандартні речі, чекає на завершення робочого дня і йде з роботи рівно о 17:00.

Ренді з частиною команди журналу «Куншт»

К: А зараз перейдемо до швидкого раунду запитань.
Р: Готов! (говорить російською – ред.)
К: Що ви робили, коли мали вільний час на МКС?
Р: Моїм хобі було фотографувати Землю і поширювати світлини серед моїх співмандрівників на космічному кораблі під назвою «Земля».
К: Що на МКС було найбільш незручним?
Р: Залазити у скафандр для виходу у космос. Потрібно втиснутись у нього, щоб залізти. І ще є трубка для дихання всередині для випадків, коли вода потрапляє у шолом (як це сталося декілька років тому з Лукою Пармітано), щоб можна було вдихати повітря з нижньої частини скафандра. Так-от, ця трубка дещо вдавлюється у грудну клітку. Після першого виходу у відкритий космос я вирішив, що можна якось перемістити її, і тому за наступні три виходи отримав безліч синців на інших частинах тіла.
К: Яка ваша улюблена планета в сонячній системі, окрім Землі?
Р: Мушу зізнатися, це Сатурн. Моя донька настільки захоплюється ним, що Сатурн став і моєю улюбленою планетою, бо раніше це був Марс.
К: Що ви стали цінувати більше після повернення на Землю?
Р: Людський дотик. Ми інколи обіймалися, щоб привітати одне одного на борту, проте на цьому тілесні контакти закінчувалися. Це дивне відчуття. Коли я повернувся (після місії на МКС у 2017-му, перша була в 2009 році – прим. ред.) моя восьмирічна донька обійняла мене за шию і трималася за руку під час прогулянок. Я міг бути з дружиною, обіймати сина. Сумував за цим. Звичайна людська річ, яку сприймаємо як належне протягом усього життя, а коли втрачаєш її на декілька місяців, це виявляється складно. Можете собі уявити: дев’ять місяців, щоб долетіти до Марса, півтора року провести там і ще дев’ять, щоби повернутися. Уявляєте астронавтів, які робитимуть це?
К: Які ваші улюблені герої в літературі?
Р: Героєм, що найбільше розвинув мою уяву та вплинув на мене, коли я підростав, був Джон Картер із «Марсіанського циклу» Едгара Райса Барроуза.
К: Ви вірите в існування позаземного життя?
Р: Я його ще не бачив. Проте бачив, як наш маленький карлик Сонце утримує всі ці планети у своєму гравітаційному полі. Знаю, що більшість зірок, які ми бачимо, – це набагато більші світила за ту зірку, що є у нас. Я уявляю, яке в них тяжіння і скільки планет вони мають у своїй «сфері впливу». Думаю, що може бути багато планет, які потенційно мають життя.
К: То вірите чи ні?
Р: Я сподіваюсь!
К: Чим для вас є щастя?
Р: Любов людей, які є у твоєму житті.
К: Що можете побажати нашим читачам?
Р: Життя коротке. Будьте добрими одне до одного. І будьте добрими до себе. Насолоджуйтеся миттєвостями, перетворюйте їх у спогади. Діліться ними з іншими. Найпрекрасніше, що я бачив у космосі, – це Земля. Проте найпрекрасніше, що я бачив у своєму житті, – це моя дитина. Навіть якщо ви не полетите у космос, але у вас буде дитина – це набагато краще!

Еволюція, міста майбутнього, віртуальна реальність й дослідження Антарктики – читайте про ці та інші теми в новому випуску журналу «Куншт». Замовити журнал.

Цитування, копіювання окремих частин текстів чи зображень чи будь-яке інше поширення матеріалу можливе за умови письмового дозволу редакції.